Дощ...

Сумує дощ...шумить так монотонно
Тече потоками брудних холодних рік

Не пахнуть квіти, все сумне і сонне
Усе затихло, стерлось, зник і слід....

Сиджу сама, вслухаюся у тишу

Що так потворно й голосно звучить...
Холодні руки, втомлені зіниці
Це пастка, пустка, вічність а не мить.

Дощі. Дощі. Вже  мабуть буде тиждень

В плащах і джинсах, мокрі і сумні
Погода - жуть, аж хочеться напитись
Забути ці години, ночі, дні  

Не люблю дощ, ненавиджу самотність

І дні без тебе... подзвони, прийди
Усе ще дощ...так сіро й однотонно
Без сонця, без надії ... жди біди.

 © Ірина Бжезінська

Звідкіль у людях стільки нелюдського?

Звідкіль у людях стільки нелюдського?
Чому їм байдужі вони ж самі?
Хто їх боги, які у них герої?
Які картини бачать у ві сні?

Про що їх мрії? Як пройшло дитинство?
Де вчилися і з ким разом росли?
Чому їм в кайф чинити ці безчинства?
Хто їх сусіди, родичі, батьки?

Подумать страшно, важко уявити
Що нечисті отої як трави....
Ніщо не творять, вміють лиш губити
Тупі, бездумні найманці Москви!

Ніколи б не подумала раніше
Що будуть убивать без каяття...
Борімось, браття, за все найсвятіше
За Землю, за свободу, за життя!

І хай тремтять ці нелюди-поганці
Під прапором диявольським своїм
За все що скоїли - отримають відплату
Вони ще й покоління нові їх!
© Ірина Бжезінська