З прийдешніми святами!

Сніжить. Мете. Зима віншує світу.
Встеляє білим села і міста.
Співає алілуя, вчить радіти
Стрічати серцем Господа Христа.

Хурделить день. Морозить ніч до ранку.
Іскряться вогники, палахкотять вогні.
І наче з неба зазвучить колядка
Освітить шлях до ясної зорі.

Чекаєм дива з вірою у серці
Єднаємось довкола добрих справ
І просим в Бога радості для неньки
Для неньки України усіх благ.

За мирне небо дякуєм солдатам
За рідну мову - нації батькам
За ген свободи - Криму і Карпатам
За стяг борні - ОУН і козакам.

Сніжить. Мете. Зима віншує світу.
Вітаєм дім сей, злагоди й добра!
Здоров'я, щастя, теплоти і світла!
І лицарського духу у ділах!

© Ірина Бжезінська

Безсніжний грудень

Безсніжний грудень. Сіро-чорний встид.
Якось все зразу - і трава й болото.
І трохи листя мокрого навзрид.
Трохи мене... Тебе ж нема нітрохи...

Усе за планом. Осінь і зима.
За груднем січень. За весною - літо.
У нас ж не було планів на літа...
А той що був - пішов гуляти світом.

Безсніжний грудень буде без чудес.
Вогні гірлянд на голе чорне гілля
Трохи дощу з пустих вогких небес
Трохи пісень в сире церков склепіння.

© Ірина Бжезінська

Ми як зім'яті фантики

Ми як зім'яті фантики
Просто обгортки, лузга
З'їли роки романтику
Зникли чуття і снага...

Маємо дві самотності
І недомовок гніт
Сходить вже ніч на обрії
Порізно... Ділим світ

Ділимо...Вчора-Завтра
Ділимо твій-моя
Ділимось... втома, заздрість
Спогади, дні, слова...

Ми як зім'яті фантики...

© Ірина Бжезінська

Простіть

Товчемо... Мов воду у ступі
Товчемось на місті. То - ми
Звели барикади на душі
Чекаєм... Глухі та німі!

Все ждемо... на знаки, погоду
Чекаєм на принців й мессій
Чекаєм на волю й свободу
Сценарій знайомий й простий.

Товчемо. Товчемось. Товчеться
У горлі зупинений крик
Коли ж оцей біль вже минеться?
Хто ж то нас прокляв чи прирік?

За що нам ця згода мовчання?
За що толерантність до вбивць?
На своїх ведем полювання...
Здаємо... здаємось.
Простіть...

Товчемо... Мов воду у ступі...

© Ірина Бжезінська

Похмурий ранок

Ранок. Похмурий ранок.
Скільки там? Нуль чи плюс?
Тільки вуаль фіранок
Звуки - це міста пульс.

Тихо. Авто. Ще кілька.
Кава гірчить. Не те.
У листопада лінька
Голі дерева вже.

Виспалась? Ні, не схоже
Книжка, фейсбук, алі
Вечір мене триножить
В неті як у смолі.

День розгортає карту
Фішка. Гравець пішов.
Скільки ще є азарту
Скільки про це розмов.

Ранок. Похмурий ранок.
Скільки там? Нуль чи плюс?
Сукня у тон туману
Шалик - мов легкий блюз.

Очі підкреслю чорним
Губи... Ох ні, зітру.
Слово застрягло в горлі.
Будь. Просто будь. Люблю.

© Ірина Бжезінська

Осінь

Пожовкле листя втопче в землю дощ
Цей запах тліну я люблю, зізнаюсь...
Ідеї й душі підуть на компост
А час зітре емоції й деталі...

Темніє рано. Вогкість як парфум
Торкає руки, стукає у скроні.
І все бігом... Так наче в жилах струм
Так наче завтра - лише слід в бетоні.

Галоп амбіцій, вихлопи машин
Безтямна більшість у телеекрані
Хто де, хто кого вищий на аршин
Що в кого довше... Я уже на грані.

Ох, осене, давай ще по одній і все
Розійдемось так наче добрі друзі
Ми так давно не знаємось в лице
Стираєм дні в одне прогіркле смузі.

Пожовкле листя втопче в землю дощ
Чорніють стовбури, блистить асфальт дороги
Й це небо, небо! Хмари йдуть до прощ
І просять зверху сили й допомоги....

© Ірина Бжезінська

Ні кроку назад!

На нашій, на своїй Землі

Лише наші правила й закони

Відкиньте марення й жалі

Тримаймо міцно нашу зброю

Тут кожен сантимент - біль

Біль матерів і сльози сиріт

Тут кожен сантиметр - свій

Намолена віками щирість

Загнали неньку у петлю

З обох боків вже тисне ворог

Але дарма - ми вже не ті!

Ми не поступимось ніколи!

Посести, браття...Це наш час

Готуймось разом до облоги

Ні кроку вбік ані назад... 

Лише вперед.... до перемоги!

© Ірина Бжезінська

Сорок один

Сорок... Вже сорок один
Зморшки - шляхи у душу
Я наче пілігрим
Просто іду, бо мушу

Мушу іти вперед
Мушу вклонятись сонцю
Міцно тримати світ
В серці і на долонці...

Просто один, одна
Сорок - це так багато
Просто добра і зла
Барви лягли строкато.

Просто не просто все
Сорок один... Лічила
Осінь, нічне шосе
Час мов стрілу пустила...

Сорок... Вже сорок один

© Ірина Бжезінська

Зубожілі

Я вірю, я знаю, що ми зубожіли
На совість і правду, звитягу і віру
На честь і на гордість за своє, за рідне
Ми так зубожіли, що втратили гідність.

А шоу триває, овації плебсу
Нема журналістів, нема вже і преси.
За те, що на хліб... вже б і душу продали
Всі судді, юристи й штабні генерали!

Знімаємо прапор, лишаєм кордони
І душу Вкраїни вже зводять судоми
От що ж це за виплодок - зрадити матір?
Й мільйони загублених душ в казематах...

Вигнання і голод, зруйновані долі
Історія вчить, але ми - безголові
Отак зубожіли, що лічимо євро
А свою країну ведемо у пекло.

Я вірю, я знаю, що ми зубожіли...
Сліпі та глухі, вже на геть збайдужілі
Волаю в пустелі - прокиньтеся, люди!
Вже зрадив народ сьогочасний Іуда....

Читайте і думайте! Думайте добре!
Ми діти козацькі, нащадки хоробрих!
Ми діти Шевченка, Франка, Українки!
І "Слава героям" лунатиме дзвінко!

© Ірина Бжезінська

Осене, я тебе вже люблю

Осене, я тебе вже люблю
З першого дня, з першої айстри, чуєш?
Цей теракотовий смуток, тумани, росу...
Ти неймовірна! Ти вабиш, тримаєш, чаруєш!

Осене, може давай на "ти"
Нам по дорозі, я знаю, ти знаєш також
Скинемо спогадів листя із висоти
Трохи поплачем дощами над болем невдачі

Осене, осене... шалі, шкарпетки, плащі
Ранки холодні та спека в обідні години
Вже не почуєм пташок... Не співають вони
Лиш гул машин застряга у пустій павутині

Осене, я тебе вже люблю
Ми ніби роки знайомі, давай святкувати!
Ти дуже вчасна... Пригубим вина з кришталю
Й будем всю ніч про спекотні часи пліткувати...

© Ірина Бжезінська

Днів пелюстки

Я не знаю, що буде потім...
Після смерті, чи післязавтра
Вітер листя жбурляє в очі
Й носить небом похмурі хмари

Зараз осінь, і це, - мов кара
Наче вирок, як постріл в серце
Ми чекаємо літа... марно
Відганяєм цей день, як вперше

Скільки всього... мине, не верне
Скільки часу... розтане, зникне
Скільки слів ... а почути важко
Скільки душ... а душі не видно!

Я не знаю, що буде потім
Після смерті чи післязавтра
Я не вмію спиняти потяг
І не маю секретів щастя

Просто ранок немов кульбабку
У долоні зловила хутко
Просто вчуся... жити й кохати
Просто сипляться днів пелюстки...

© Ірина Бжезінська

Балансую

Балансую... край серця - край линви
Лиш вперед, не дивитися вниз!
Балансую... Своїми-чужими
Щастя - горе, то згуба чи приз?

Часом хочеться просто спинитись
Не дивитись вперед і не йти
А стрибнути униз, розчинитись
У вчорашніх помилках, як в сні...

Не боротись із вітром і словом
А піддатись...Хай буде, як є...
Назавжди чи отак тимчасово
Я втомилась... Зламалась. Пече.

Балансую... Край серця - край линви
Треба йти. Просто треба і край!
Хай нуртують навкруг чорні зливи
Знизу - пекло... Десь може є й рай.

Хвиля слабкості, жалю та смутку.
І дорога.... шляхи без кінця
Хтось подасть кусень хліба чи руку...
І я втримаюсь.... Буду жива!

© Ірина Бжезінська

Буде гроза...

Вже й по дощу. Знов сонце і задуха.
За мить - стемніло... Нас це не мине
Буде гроза... Вода, немов сивуха
Біжить, стікає, топить і жене

Жене вперед... Хоча, хто годен знати
Куди веде дорога ця, життя?
Це ж лише дощ... Йому б лише тікати
А нам - ховатись хутко в укриття.

Ховатися...погода, ціни, люди
Чиїсь поради, хто б це і куди
Ховаємось від болі і облуди
Ховаєм серце, дістаєм шипи...

Буде гроза...

© Ірина Бжезінська
 

А у сорок хіба кохають?

А у сорок хіба кохають?
А за сорок хіба живуть?
Літо поспіхом сходить на ніц
Серпень. Мудрі вже зиму ждуть.

Я мов яблуня - не вродила
З'їла гусінь плоди та цвіт
Навесні я чекала дива...
Вже змирилась. Живу як всі.

Ночі холодом трусять листя
Душу шарпає вітер й дощ
На гілках всохли птацтва гнізда
Самота потребує площ...

Я стояла вже не чекаючи
Просто точка, жива мішень
Ти ж з'явився неначе марення
Як останній ще теплий день

І ураз все заграло барвами
Закрутилось як дзиги вир
Хто тепер я? Квітує папороть
Плаче мавка та виє звір...

А у сорок хіба кохають?
А за сорок хіба живуть?
Може вже не потрібно планів
Лише день. Лише гола суть.

Кілька слів. Кілька стиглих яблук.
Буде сидр. Новий врожай.
Зацвіту. Відкоркую радість.
Буде все... Просто мрій й бажай!

© Ірина Бжезінська

Бути твоєю з тобою

Як мені зараз хочеться
Аж до оскоми, до болю
Слухати зорі ночами
Бути твоєю з тобою.

Погляди ніжні потайки
Квітів букети літні
Чекати, читати, охати
І мріяти щось несусвітнє.

Губитись в парках занедбаних
За руку тебе тримаючи
Вслухатися в серця гупання
Тебе стороною минаючи....

Як мені зараз хочеться
П'янкого, бездумного, хижого...
Пристрасті, шалу пророчого
І почуття правдивого.

Без обіцянок назавжди
Без віри у завтра і вічність
Просто зорів лампадки
І щастя пекуча грішність.


© Ірина Бжезінська

авторська начитка https://soundcloud.com/iryna.../yak-men-zaraz-khochetsya

Фанат дощу

Шаліє дощ, уже котру годину
Змиває ріки пилу та піску
Наспівує щось тихе без упину
І я собі мугочу... в темноту.

Хто з нас соліст, а хто лиш на підспіві?
В дощів гастролі. Львів. Париж. Стамбул.
Дощі лунають, тріпотять і линуть...
Шумлять, кричать... здалека чи впритул.

Гремлять овації. Природа аплодує
Цей дощ прекрасний. Апогей. На біс
Самі боги десь в небесах скандують
Віват дощу! Тріпоче листям ліс.

Природа знає більше за людину
Ця пісня хіт... Повторно запущу.
Танок краплин відстукують хвилини
Все бездоганно. Я - фанат дощу!

© Ірина Бжезінська

авторська начитка тут https://soundcloud.com/iryna-bzhezinska/ya-fanat-doshchu/s-z0ttg

Мої вірші гіркі, мов полин

Мої вірші гіркі, мов полин
І болить і пече кожне слово
В них покошений цвіт полонин
І Дніпра світанкова розмова.

В них до краю вчорашніх надій
Так нахабно украдених й вбитих
В них захований код поколінь
Що вмирали, щоб нам зараз жити...

В них калина рясна й молода
Край дороги до нас тягне віття
І гримить в серці клята війна
Крадучи у нас душі й повітря.

Тут стрілецькі й повстанські пісні
Й колисанка на щастя і долю
В них хрестів маяки уночі
У набат б'ють михайлівські дзвони.

Мої вірші гіркі, мов полин
Рясно скроплені кров'ю й сльозами.
Але завтра... так хочеться змін
Україні добробуту й слави!

© Ірина Бжезінська

Страшно читати новини

Кожного ранку страшно читати новини
Наче на голках... Звідки чекати біди?
Вдома де-юре маємо ще Україну
Але де-факто... В головах вже москалі

Гинуть солдати. Гинуть надії та мрії
Котиться світ до межі популізму та лжі
Як ви спите? Зрадники, дурні, повії?
Ті, що за матір просили дрібні мідяки...

Знову приспали а потім окрадену збудять
Просто читайте Шевченка а не Уніан
То не по-божому рідному в хаті паскудить
Ворог не спить, просто чистить свій ржавий наган.

Ми переможемо! Але якою ціною?
Скільки попереду років тяжкої борні?
За Україну! За мову! За наших героїв!
Історію й віру, за зрощене завтра в зерні!

Сьогодні ж ще страшно, так страшно читати новини....


© Ірина Бжезінська

Холодний чай

Ковтаю спогади немов холодний чай
Такий гіркий, міцний і ніби чорний
Не вийшло розійтися на "прощай"
Рвуть душу звинувачення, прокльони....

Скоро весна, вже сонце топить сніг
Птахів щоранку спів все голосніший
А ми не пара... Світ нас підстеріг
І обнулив рахунок щастя... Інші

Ми стали інші, навіть геть чужі
І нас не світ ламав а ми трощили
Вся наша гордість, звички, наші "ні"
Вже вибір зроблено.Тепер біжи щосили...

© Ірина Бжезінська

Веселка

Забагато "чому" й "навіщо"
Запитання висять в повітрі
Недоказаних слів кладовища
Поміж нами... Роки та віхи

Поміж нами розбиті мрії
Поміж нами пророчі вірші...
Я не буду шукати винних
Але ми... ми вже зовсім інші...

Забагато питань в повітрі
І замало тепла у серці...
Стала сірою днів палітра
А так хочеться знов... веселку!

© Ірина Бжезінська

От чого я боюся...

Я не боюся злості,
Гніву, образ чи смутку...
Всі вони звичні гості
Зайдуть й тікають хутко

Я не боюся болі
Сліз, катастроф ілюзій...
Все заживе поволі
Зміниться колір смуги...

Я не боюся мряки
Снігу, дощів холодних
Настрій від них ніякий
Але то лиш... погода.

Але буває часом
Зайде на каву втома...
Аж ципенію з жаху
Не розірвати кола.

Сяде навшпиньки поруч
Ти її вже не зрушиш
Гляне у очі мовчки
І зажадає - душу!

От чого я боюся...


© Ірина Бжезінська

Боже, я хочу любити
Без жодних умов та правил
З вдячністю просто жити
Щасливою буть, а не правою

Ще б гостку терпіння і віри
Ще б дрібку надії та сили
Життя - не двобої й турніри
А шлях крізь себе в небосхили

Боже, я хочу любити...