Я не знаю що справжнє і щире

Я не знаю що справжнє і щире.

І не знаю я навіть себе…

От – лечу вже до тебе на крилах...

В мить наступну – шкодую про це…

Я не знаю тлумачень та знаків.

Не знаходжу прихований зміст.

Та як сумно – сідаю і плачу,

Як весела - й сміятись не гріх.

Але все ж коли йдеться про віру,

Віру в дружбу, стрімке почуття,

Я розгублена і кажу щиро, -

Я не знаю, не знаю життя.

Я не знаю тих слів, що потрібні.

Я не знаю, не знаю себе...

Я не чую душі голос срібний,

Коли бачу і чую тебе…

Я не змовчу!

Я не змовчу!

Не можу пройти поруч

Закривши очі й стиснувши вуста.

Я не змовчу!

Хочу власноруч

Цей камінь зрушити, щоб знов текла вода.

Вода, що принесе відраду й спокій.

Вода, що правду й істину в собі несе…

Так важко йти вперед, робити кроки

Та мушу, не чекаю,  інший не прийде….

Ненавиджу, коли не вірять правді!

Ненавиджу, коли шанують лжу!

Ненаджу, коли про інших судять

По- своєму, по собі! Не змовчу!

І не пробачу тих, що без поваги

Кидають людям чутки, як кістки…

Не поважатиму їх галасні ватаги

Повстану, не змовчу, навіть не жди!  

Хай буде все не легко. Різні сили!

Та я не страшусь, не тікаю, не скавчу!

Бо справжню правду – їм не загасити!

Не потушить як кволую свічу!

Я не змовчу!

І хай міцне каміння

Перепинило правді бистрий біг

Я не змовчу!

І сила джерела одвічна

Проложить новий шлях, новий потік!

Молитва

Я хочу помолитися до Бога

За тих, хто йшов, не бачучи мети

Та просто йшов, поки веде дорога,

Допоки серце б’ється й може йти…

Я хочу помолитися до Бога

За тих, кому невідома пиха…

Й не має цілей вищих за свободу

Свободу – бути вільним від гріха.

Я хочу помолитися до Бога

За тих, хто жив, як Бог йому дає.

Благословляв щодень творіння Бога

Й примножував навкруг усе живе.

Молюсь за тих, хто понад все у світі

Поставив радість матері і сміх дитя

За тих, хто не боявся лихоліття

Й робив добро… я їх благословля!

Молюсь за тих, хто вміє поважати,

Хто має в серці світлі почуття

Хто вміє чути, бачити й прощати…

Хто поруч йшов усе моє життя…

Я хочу помолитися до Бога

За наш весь світ борні та перешкод

Світ протиріч, де все – це лиш нічого

Де є душа, а у душі є Бог…

Так важко...

Так важко повірити в чудо,

Коли не у казці живеш.

Так важко пустити у душу,

Коли злість людська є без меж.

Так важко сказати всю правду,

Коли не цінують її.

Так важко поставити крапку,

Або проказати «Прости».

Так важко підтримати друга,

Коли так бракує нам слів.

Так важко прожити розлуку,

Як серце горить у вогні.

Так важко почути благання,

Коли стільки бруду навкруг.

Так важко відчути кохання,

Й не знати – хто ворог, хто друг?

Спека

Десь йдуть дощі, а в нас – ані хмаринки

А в нас - ані краплинки не впаде.

Додолу втомлено зігнулися стеблинки

Та сонце спалює безжально все живе.

Ця спека тягнеться, вкриває, накриває…

Все задихається і душиться в жарі.

А сонце все палає і палає

Й проміння рясно посила сухій землі.

Десь йдуть дощі. А в нас суцільна спека

Лише піски та в порохах сади…

Що бачу я – і близько і далеко

Все гине й мучиться у спеку без води..

Все гаразд...?

В руках – мобільний, у думках - тривога

Е-майл перевіряю раз у раз...

Ну надішли хоча б єдине слово!

Ну напиши – «У мене все гаразд»!

Я ж не прошу писати по сторінці,

Я не прошу віршів і довгих фраз.

Ти все спини навкруг, лиш на хвилинку

І напиши – «У мене все гаразд!»

Я слів чекаю цих, як сонця, як світанку.

Як дня нового, що прийде зігріти нас.

Прости мені цю дивну забаганку

Та напиши – «У мене все гаразд!»

Люблю це літо!

Люблю, коли подує вітерець
І хвилею стривожить дикі трави…
Люблю, коли дзижчання дикий лет
Підносить небо вгору на октаву...

Люблю це літо, запах чабрецю
Що у повітрі розкошує й вабить.
Вслухаюсь, як осока ялівцю
Розповідає про пташині мандри.

Люблю отак згубитись у лісах,
Забувши про тривоги, місто, спеку.
Іти вперед, без стежки, без мети,
Іти, іти, іти … кудись далеко…