Воліло б серце ...

Волів би місяць більше не світити
Сховати втому, монотонність, жаль
Неначе попіл з цигарок струсити
Минуле...
Йди, біжи, тікай!

Воліло б сонце більше не світити
Бо стільки зла, нечесності, біди
Не бачити б, не чути, не горіти
Добами...
Злись, лютуй, кричи!

Воліло б серце більше не любити...

© Ірина Бжезінська

Може колись

 

Може колись, ну а може й ніколи
Зійдуться в танці небо і зорі
Зникнуть роки, драми і дисонанси
Буть лиш звуки, губи і пальці

Будуть лиш очі.. дихання такти
Шовк і троянди... мрії-лампадки
Звуки мелодії...звідкісь знайомі
Доторки, рухи, кроки без втоми.

Може колись, ну а може ніколи
Ми ж не давали ні клятви, ні слова
Ми ж не просили і нас не просили
Ми просто жили, страждали, любили...

© Ірина Бжезінська

Зловживаєм

Зловживаєм...
Зло вживаєм
Зло бажаєм
Зло таке

Що тримає
Не пускає
Серце крає
Йду в піке.

А над нами
Над словами
Над думками
Присягне

Що прокляли
Зловживали..
Зазивали.
Все мине...


© Ірина Бжезінська

Бодай на спогад

Мені б тебе...Окраєчок, краплинку
Бодай на мить, на погляд, лиш на крок
Я привідкрию душу на шпаринку
І вивітрюсь...як дим від цигарок.


Я загублюсь між зір, планет. галактик
І буду вічна, як оця печаль...
Залиш мені себе...бодай лиш клаптик
Бодай на спогад... легкий, як ця шаль.

© Ірина Бжезінська

Хвилина, день, до повної розпуки
торочеться життя, як полотно
і вицвили на ньому згадки й звуки
шкребоче гілля тихо у вікно...

і оце сіре, блякле і порожнє
і оце нице, лживе і страшне
і все воно таке наскрізь безбожне
та має силу... квітне і росте

я вивчила сюжет напам'ять, знаю
хто де злукавить і підставить знов
і хто на чорне - біле знову в очі скаже
ненависть одягне в святу любов.

мені занадто...вивертів і трунків
і напівправди і напівжиття
я хочу тиші...і на цім обрусі
мережкою стелити каяття...

© Ірина Бжезінська

Скажи мені, а що, якщо запізно?

 

Скажи мені, а що, якщо запізно?
Якщо намарно висипався цвіт
І просто на чиюсь потіху, славу
Життя згорить у топці лихоліть.

А що, якщо не зміниться, не зміниш,
А що, якщо минуле не мине
І завтра сипане торішнім снігом
І все останнє доля відбере?

Скажи мені, а що, якщо намарне...

© Ірина Бжезінська

Осколки

Час відкривати карти й сни
І спростувати зводи й толки
Бо йду вперед немов по склі
А сум під шкіру суне голки.

Чи я не та чи ти не той
Чи ми якісь незграбні, ниці
Палає серця горизонт
І душі рвуться ввись, як птиці.

А за туманами - дощі
А за дощами - безкінечкність
Ми так заплутали сліди
Що вже згубили шлях до втечі.

А час розкрити карти й сни
І спростувати зводи й толки
Пробач... пробач і відпусти
Нащо тобі мене осколки?

© Ірина Бжезінська

Озеро пам’яті

Міцно зажмурюсь на хвилю 
Може спаде ця мара 

Озеро пам’яті синє…
Манить його глибина.

Хвилями котяться брижі
Погляд, півслова, на пів
Діляться миті і милі
Ну а серця й поготів.

Хмари снують навіжені
Часом періщать дощі
Озера води священні
Бо джерело – у душі.

Бо в глибині під намулом
Там де самотність і лід
Тиха молитва заснула
Й сниться їй…мрії політ!

© Ірина Бжезінська

Намисто життя

Нанизую роки мов перли

І кожен з них - справжній шедевр

Хоч десь позолота вже стерлась

А в інших надщерблений верх...

Одні ще блискучі, мов сонце...

А інші - похмурі, мов ніч...

Та кожна - це стежка до серця

У кожній історії, зміст....

Нанизую роки, мов перли

Складаю намисто життя

Приміряю - личить, напевне...

Яке б не було, в тому - я.

© Ірина Бжезінська

Зима, осінь, літо, весна...

В очах – зима, у душах – осінь

Спекотне літо в голові…

І тільки серце йде наосліп

Складаючи вірші весні.

І лиш воно ще вірить, кличе

Шукає вдень і уночі…

В очах – зима, у душах – осінь

Гарячий безлад в голові…

Ох серце, серце, пташко сива

Про що твої сумні пісні?

Хто їх почує , хто оцінить?

Хто скаже «так»? Хто скаже «ні?

Але співай, співай до ранку!

Про дивен цвіт, про зорепад

Про акварель вогких серпанків

Над косовицею в житах…

Про ніжність пелюстків троянди

Про сильних крил орлів розмах

Про виноград, що мов гірлянди

Прикрасив арку у пітьмах…

А ще про дощ і громовицю

Старезних вільх сережок дзвін

Про ніч, коли ніяк не спиться

Про мить, що схопиш наче скрін.

В очах – зима, у душах – осінь

Спекотне літо в голові…

І тільки серце йде наосліп

Складаючи вірші весні.

© Ірина Бжезінська

Цвіте тополя

Цвіте тополя, розкидає пух.
Земля парує, гримотить, сюркоче.
Весна вже тут…на зір, на нюх, на слух
Вона вже тут… сміється і лоскоче!

Цвітуть каштани… наче у раю.
Квітують так, що навіть слів замало.
Весна вже тут … Відчуй, почуй, молю.
Вона вже тут …. Так просто й досконало.

Розквіт бузок, конвалії цвітуть.
Ромашки, незабудки і тюльпани!
Весна вже тут… Вітаємо, салют!
Вона вже тут… На все вже має плани.

Спекотний день, волога, тепла ніч.
І буйство барв на полотні природи.
Весна вже тут… Ми з нею віч-на-віч…
Вона вже тут… Це все її клейноди.

© Ірина Бжезінська

Весна

Заквітчала весна видноколо
Аж повітря від втіхи бринить
І так солодко горне утома
Після пішки здобутих доріг.

Замилована в квіти і вірші
Підставляю обличчя весні
І хай кожен гарячий промінчик
Потанцює зі мною в ці дні.

Хай шепоче мені казку вітер
І щебечуть нестримно птахи.
Ця весна - наче генія витвір
Неповторна! Прекрасна! Як ти)

© Ірина Бжезінська

Перше кохання

На картці чорно-білій, сивій
Так, ніби з іншого життя
Моє юнацьке, наболіле
Кохання... Пам'ятаю я

Оті емоції, непевність,
Ритм серця в скронях, тремор рук.
То радість, то шалену ревність.
І голос - найсолодший звук

Я ще дитя, настирне, дике
А він - взірець, мій ідеал.
Такий спокійний, наче глиба.
Такий дорослий, як Атлант.

Мигцем б побачити - і досить
Вже не даремно день минав...
Було бурхливо, але... просто.
Забулось, спогад наздогнав.

Якби тоді інакше склалось
Якими б були ми тепер?
Про що б мовчали вечорами?
Куди б разом ходили вдень?

З ким би дружили, пили каву?
А танці, книжки та кіно?
Ще музика, пісні... театри?
Якби було? Яким було?

Які б традиції створили?
Чи готували б у вікенд?
Чи побували б ми в Парижі?
Чи вірили б у шарм легенд?

А може б ми ворогували?
Ділили б друзів і майно?
І нашу зустріч проклинали,
І час, що звів нас геть давно...

Було, було... Забулось зовсім
Юнацький шал, емоцій вир
Одна одненька фотокартка
І спогадів химерний взір...

© Ірина Бжезінська

Самотня лютня

Самотній біль..., а біль завжди самотній
Його не згубить лабіринт доріг
Він наче дика спрага в день спекотний
Котру не погамує навіть сніг.

Самотній біль... настукує у скронях
Його не вимкнеш пультом, як ТВ
Хіба ще стишу звук дзвінкий безсоння
На мить, на краплю крові, що тече...

Самотній біль..., а біль завжди самотній
Безжальний, хижий, сильний над усе
Не знає "ні", лиш обирає жертву
А потім нападає... і бере.

Самотній біль, самотність - біль, самотня
Самотній світ, самотність душ, ідей
Звучить самотній спів під струни лютні
І я самотня в натовпі людей.

© Ірина Бжезінська

У Львові дощ...

У Львові дощ. Уже наскрізь осінній.
Голосить вулицею, в шиби гулко б’є.
Гуляє цілу ніч, мов до весілля.
Ніби востаннє… Сипе, паде, ллє.

Воно й не дивно. Ніби і до часу.
Та ще й до місця… Львів завжди дощить.
У місті парасольок, кави й джазу
Блукає жовтень… І чомусь не спить.

І я не сплю… Щось згадую, гадаю...
Що би було чи може б не було.
Що буде завтра, потім, згодом, далі?
Чого не буде… Де добро, що зло?

У Львові дощ. Уже наскрізь осінній.
Голосить вулицею, в шиби гулко б’є.
Гуляє цілу ніч, мов до весілля.
Ніби востаннє… Сипе, паде, ллє.

© Ірина Бжезінська