Найдовша ніч

Найдовша в році ніч
Тепер піде на весну
Хоч морозець скрипить
Але в душі так тепло.

Щодень хвилину-дві
Затримається сонце
Глядиш, уже і дні
Такі весняно довгі.

Летить шалений час
Запалює планети
І наче гордий птах
Завжди високо в небі.

Не зловиш, заманиш
Лиш оку мило глянуть
Ми біжимо за ним
А він про нас й не знає.

Тік-так, дін-дон та дзінь
На коліщатках справних.
Й зимових володінь
Розтане дивна казка.

© Ірина Бжезінська

Як чекають із війни...

Я знаю, як чекають із війни
Як дні мов шиби кришаться на скалки
Як ніч пірнає в каламутні сни
Тривогою встромля в колеса палки.

Як несмакує кава і життя
І трусить та морозить до судоми
Коли в новинах згадують місця
Де наші, де свої стоять в облозі.

Постійно з телефоном у руках
Незмінна невідомість та питання
Щоб не було, завжди мов на голках.
Де б не була, лише одне чекання...

Я знаю як чекають із війни...
Я знаю, та бодай його б не знати
Дай Боже сили просто перейти
І потім не клясти, не нарікати...

© Ірина Бжезінська

Сум'яття

А більшість негараздів лиш сум’яття
Лиш метушня, луска, туман та дим
І завтра вірю, знаю, буде краще
Якщо є завтра, а у нім є ми.

Гротескно нам щодень дарує міфи
Трагедії, комедії та фарс.
Тут здобич рвуть, кусають люті грифи
Там в небі яструб щойно пролітав.

А все так просто, так банально просто
І так надскладно, що й не поясниш.
Життя - прекрасне, істини – відносні.
Є тільки мить. Одна єдина мить.

А день диви, змінив вже гнів на милість
Так потепліло, начебто весна
Легенький дощик моросить несміло
Всі поспішають… Зустрічі. Діла.

Дивилась за вікно – здавалось, злива
Промокну аж до нитки у момент.
Виходжу, а навколо так красиво
Казковий вечір й місяць як акцент.

Бо більшість негараздів лиш сум’яття
Лиш метушня, луска, туман та дим
І завтра вірю, знаю, буде краще
Якщо є завтра, а у нім є ми.

© Ірина Бжезінська

Віхола

Замела, закрутила віхола

Розпорошила шарм реприз

Аж в повітрі запахло втіхою

Ніби казка ця чийсь каприз

Місяць скупо освітить вулиці

Хутро снігу пригорне дах

Візерунки віконця туляться

Диригент відбиває такт

Розсипає сріблясті блискітки

То тихенько, то вшкварить рок

Догоряють зимові  досвітки

На межі сподівань й епох.

Вичакловую мрій каганчики

Тчу потайну душі кудель

Насолоджуюсь, тішусь, радуюсь

Як дитина, що вірить і жде

Кучугури гаптують простори

Церемонно кружляє сніг

Ніби враз стало легко і просто так

Наче зроблено все, що міг….

© Ірина Бжезінська

Хліба й видовищ...

Пам’ятаєте, «хліба й видовищ»

Може десь так колись і було

А тепер би лиш хліба кусень

Та додому. Набила гулі.

А тепер би лиш тиша, спокій

Без війни, без ридань надривних

Без новин, що життя торочать

Без церковного дзвону щосили…

Без дзвінків посекундно гострих

Без ночей понадміру довгих

Без думок, що лягли мов попіл

На зсивілі  голови многих.

Хай лиш хліб і вода в горнятку

Але більшого щастя й не треба

Як малюк на руках у татка

І не чутно боїв крайнеба…

Як на завтра вже не в окопи

А в оселі до найрідніших

Що ж за щастя життя без воєн

І скільком воно тільки сниться…

Забагато ток-шоу ,«видовищ»

Незліченно брехні та фальші

Заскладні дифірамбів ноти

Загучні обіцянки й марші.

І не видко кінця та краю

Що за нами, що перед нами

Україна обкрадена плаче

Не в вінку а укрита вінками…

А комусь таки «хліба й видовищ»…

© Ірина Бжезінська

Скільки ж нажито хламу ...

Скільки ж нажито хламу

Порохом шар за шаром

Вицвітуть фоторами

Згубляться мрії і плани

Те, що колись носила

Сховане вглиб полиці

Викинути несила

Раптом іще згодиться.

Зміняться може моди

Прийдуть часи інакші

Може, додасться вроди

І буде менше фальші.

Може, затягне рани

Може, буде по вірі

Будуть разом кохані

І перепишем Шекспіра.

Може, але сьогодні

Не відпускає вчора

Біль розтинає скроні

Серце гуркоче громом.

Хроніки воєн і тиші

Мить вироста в миттєвість

Губляться дні і тижні

Б’ються слова мов скельця.

Губляться мрії і люди

І так замало часу

А ми чекаєм чуда

Й того благого щастя.

Скільки ж нажито хламу…

© Ірина Бжезінська

Злива

Мов із відра... Вода. Вода.
Аж хлюпотить. Січе без втоми.
У Львові дощ - немов орда
Змітає все живе з дороги.

Річки поглинули асфальт.
Струмки утворюють озера.
А дощ іде... ще день чи п'ять
Чи тиждень...Осінь як мегера.

Корки, аварії, сміття.
Стоять трамваї. Просто лихо.
І ніц не зробиш до пуття.
Ніде не встигнеш - зливи вихор.

От тобі й жовтень, от він Львів.
Ще вдих і старт - прітьмом додому.
Поміж озер, боліт та рік
Крізь вогку чорну невідомість...

© Ірина Бжезінська

Оксамитно тепло...

А завтра знову 10 і дощі

Холодні ранки, чоботи і светри

І цілу зиму ще на літо жди

Сьогодні ж тепло, оксамитно тепло.

Так неймовірно затишно в душі

Якось неспішно, тихо та спокійно…

Хочу сидіти з кавою в руці

Перед вікном, отак,  золотомрійно.

Це щастя я сама собі складу

Загорну в плед та заховаю в скриню

Зберу останню вранішню росу

Й поставлю на ослоні , як святиню.

Літає вітер повагом, ледь-ледь

Лоскоче листя, підморгне горіху

А потім зашумить як спересердь

І вже за мить тут знов блаженно тихо.

А завтра знову 10 і дощі

Холодні ранки, чоботи і светри

І цілу зиму ще на літо жди

Сьогодні ж  - тепло, оксамитно тепло.

© Ірина Бжезінська

Слова пересохли

Слова пересохли, мов в спеку потоки

Сховались углиб, зачаїлись в душі.

Лиш гляну у очі мигцем, ненароком

Ніхто не спинився, не стишив ходи.

Усі поспішають, біжать навперейми

Життю а чи долі, хто ж скаже, хто зна?

Чужої біди горизонти пустельні

Лякають ще дужче. Дарма, що війна.

Що все ще в окопи закидують міни

І снайпер шукає вразливу мішень

Розтяжок нові павутини на зміну

Старим, що взірвались... І от так щодень.

І от так щоночі. А ночі холодні

Лиш ліс, втома, зброя і сірий бліндаж.

Консерв ніби досить, та щось не голодний

Чогось би із дому... Змінить антураж...

Він мріє про дім, про добробут і спокій

Про вечір у парку, про книгу й сім'ю

Та знов у новинах плетуть дифірамби

Перевертням  мінським, ніяк не збагну

Що то за вкрай велемудрі маневри

Постійний процес та ефекту катма

Одні в мерседесах, одні - в бетеерах

Комусь на розвагу, комусь за життя...

Читати, молитись і їсти, ...і жити.

Слова пересохли, як в спеку річки.

Та мовчки найлегше долати та бігти

Боротись.... Боротись... Сягати мети!

© Ірина Бжезінська

Ти знаєш, що ти — людина?

"Ти знаєш, що ти — людина?"

Б'ють новини і кулі у ціль на ураження.

Безіменна статистика втрат та каліцтв.

Ми усі як мішені - безликі, налякані...

Вже таємно занесені в чийсь таки звіт.

Просто крапка чи хрестик і "до виконання"

Або тут або там кожен -  цифра, гачок...

А Людина, а кожен з нас Божий посланець

Неповторний, єдиний! Жахливий підлог!

Вже ніхто не шукає у людях людського

Там де "соті", зачистки і лиш позивні.

Знівельована сутність життя. Свій чи ворог.

Пряме влучення в душу... Усе у вогні.

Б'ють новини і кулі у ціль на ураження.

Безіменна статистика втрат та каліцтв.

Але кожен - єдиний. Пригадуєш, парубче
Василя Симоненка прекраснійший вірш?

© Ірина Бжезінська

Ранок

часом просто несила

слабка уже, 

нерви, гормони

віриш, так би й сиділа

у хаті

дурні забобони

заборони, прокльони і трони

а мені б ти був поруч і трішки такої погоди

усе кубарем, виром

не встигнути

не перейняти

риска стала пунктиром

що завтра

хто ж годен те знати

упізнати, спіймати, зазнати

будем долю-недолю мов книгу старезну гортати

я дивую й дивуюся

кволі, слабкі

часом сильні

ні про що не шкодую

тікають думки

семимильно

сакрально, морально, банально

мріє вечір хутчіш огорнуть мою спальню.

ми в театрі абсурду

уперто

під саму завісу

чи принцеса чи монстр

нестерпно

ті ж ролі, ці ж лиця

сниться чиста водиця у бабціній диво-криниці

і так хочеться пити, так хочеться правди напиться.

та на ранок забудеться

смуток

розчиниться, зникне

раптом все іще збудеться

ну, не сьогодні

колись там...

по світам, по шляхам, по літам

йде новий день й несе чудеса.

© Ірина Бжезінська

Літній вітер

Колише вітер трав густе волосся

Лоскоче шиї велетнів-дерев
Гуляє досхочу у липи в гостях
Нап’ється меду, й знову за старе

Безпутно скине сіно із копиці

Розкине двором начиння старе
А потім враз притихне, розчиниться
І вже за мить – стодоли стріху рве.

Та лиш надвечір втомиться шаліти

Розпечений, як справжній літній день
Він спуститься до нас сюди, до річки
Й співатиме тужливих тих пісень…

© Ірина Бжезінська

Боже, Боже...

Боже, Боже! Скільки крові

Ще за волю ми проллєм…?
Скільки втратимо героїв?
Скільки нових віднайдем?

Боже, Боже! Що за кару

Ти на нас усіх послав
Звідки нелюдів отари?
Звідки влада яничар?

Боже, Боже! Молю, прошу

Ти терпів... Терпіли й ми
Сотні років, сотні кроків
Ми до дня оцього йшли!

Боже, Боже! Чуєш громи

Не із неба - на землі
Марширують у колонах
Нові бранці у бої.
 

Боже, Боже! Гамір, сльози

Душ невинних зорепад.
Покалічених героїв
Накриває рідний стяг.

Боже, Боже! Небо плаче

Копоть, дим, вогонь і лжа
У дебатах ділять землі
Хто почім, твоя-моя…

Боже, Боже! Досить версій

Книга, меч і хрест – вперед!
Мудрість, сила й чисте серце
Завжди разом - воля й честь!

Боже, Боже! Скільки крові

Ще за волю ми проллєм…?
Скільки втратимо героїв?
Скільки нових віднайдем?
 

© Ірина Бжезінська

Жасмин

Чуєш, ладо, вечоріє
Тінь вклякає, наче чад
Від акацій та жасмину
Білі крихти канонад.

Сиві хмари наче пави
Линуть повагом за пруг
Скоро спекою заграви
Запалає все довкруг.

Кажеш, там світає рано
Не моргнеш - уже і ніч.
Якось легше спека смалить
Не волого... Тут - горить.

Там - стріляють, тут - співають.
Львів й Донецьк. Різні світи.
Просто мить... Весна буяє
Там і тут цвіте жасмин.

Чуєш, брате, вечоріє
Тінь вклякає, наче чад
Видноколом рвуться в небо
Чорні згустки канонад.

© Ірина Бжезінська

ТИША

Така врочиста тиша - всходить паска
Навіть малеча стишилась... Дива
Росте солодке тісто... скоро свято
Тендітна тиша... там її нема

Там знов літають кулі та гранати
І на нулі як завше ... брязкіт, гул
Ніяке показове мінське паті
Не пособить...Стріляють зі всіх дул.

В новинах - втрати. Мар'їнка і Піски
Авдіїївка, Широкино... Війна
І тут вогонь зовсім не благодатний
Смертельний...Знову. Клята "тишина"!

Який Великдень буде там, в окопах?
В госпіталях, в родинах тих, хто там?
Хто щойно пережив тяжку утрату?
У відповідь - лиш тиша....  й небеса.

© Ірина Бжезінська


 

Тепер з колиски діти знатимуть війну

Тепер з колиски діти знатимуть війну
І не на танчіки глядітимуть - на танки
Щовечір не казки подивляться до сну
Шукатимуть у тих новинах ... тата.

І лексика вже повна нових слів
Від "ескалації" й "зачистки" до "двохсотих"
Ракети, міномети, "Град" і "Грім"
Розтяжки... Небезпека... Гра недобра...

Дитинство їх у камуфляжний принт
Зафарбували там згори... наосліп
Бо сотні доль - статистика для них
В них інша гра, вони ж дядьки дорослі.

А тут - не гра, а тут - просте життя
Зманіпульоване й розкрадене в офшори
Тривога, скрута, все лише "туда"
Для перемоги...  Все для перемоги.

Тепер з колиски діти знатимуть війну...

© Ірина Бжезінська

Контрасти

Як дві реальності, дві мапи

Війна і мир, добро і зло

Нещастя й радість, сміх і сльози

Як день і ніч... Метал і скло.

Як щось найвище й найбридкіше

Безсмертя й поруч смерть іде

Кохання й шал, ворон й лелека,

Як холод й спека...

Вверх? Впаде?

Контасти так разюче гострі

Червоне й чорне й білий цвіт

Весну тут також ждали в гості

Тепло. І якось легше всім..

Нікому форма не пасує

То все на публіку брехня

Але в життя, в їх сни майбутні

Підступно вкралася війна

І сниться їм не рідне місто

А глушить вибухів розряд

Не знаю де страшніше бути

Чи дома, тут... Чи в бліндажах

Батьки вже чисто посивіли

І я вже сива... Як цей цвіт

Часом чекати вже несила

Розпука. Безвість. Глупа злість.

Іще одна весна самотня

Вже відцвіла... Вже відійшла

Між чорним й білим так непросто

Лиш я, лиш ти і ця війна....

© Ірина Бжезінська

Квітневий день

Квітневий день іде до шлюбу
Квітковий флер летить увись
Пестливо сонце цвіт голубить
Лоскоче вітер. Мить, спинись!

Спинись, вдихни на повні груди
Торкнись у бруньках гілочок
Ти свідок ще одного чуда!
В смереках скаче потічок…

Весняне танго трунку й сили
Таке майстерне…  Бракне слів
Весна! Чекали та просили
Загостювати кілька днів…

© Ірина Бжезінська

Правда лише одна

Безсилля. Тупе безсилля. Брешуть.
А ми ковтаємо і знову не вдавились.
Ми мовчимо. Тихо. Ницо. Низько.
Вони - влада. Ми - раби. По суті і по факту.

Армія. Війна. Статистика. Страшно.
Хто скаже правду, кому скаже, як скаже?
А хто почує? Та і чи варто
Боротися з системою,
Що має найвищий ступінь самовідтворення?

Мовчимо. Вони - брешуть, ми - ковтаємо.
Кожну годину. Кожного дня. Ще лізе.
Але там, де занадто затягнули швидше порветься.
Відчай дає нечувану відвагу.
Злість. Сміливість. Сила. Залізо.
Перемога буде за нами!

Лише вірте! Не їм а у себе!
Щодня, щохвилини, щомиті
Ми варті землі, на якій народилися
Ми будем тут жити
У мирі, в добробуті, в щасті!

Правда лише одна.
І її не сховати.
І правда за нами!

© Ірина Бжезінська

Вертайтеся!

І ріжуть тишу похапцем чужі АК
Земля сумирно глушить гради й смерчі
Вже не пшеничні, - мінні тут поля
До укриття. Скриплять надривно берці.

Як мерехтить в очах! Вогні. Вогні.Вогні.
Військова форма, гільзи,гільзи,гільзи.
І кожен день як сто останніх днів.
А жити треба, щоб не було пізно!

Ще треба світ побачити, людей
Зустріти ту єдину й неповторну
А потім в мирі народить дітей
І збудувати дім... Тому, тому повернусь!
***
Хай бережуть вас там молитви матерів
І Богородиця укриє омофором
Вертайтеся здорові і живі
Бо вас чекають, так чекають дома!

© Ірина Бжезінська

Хоч понад сили....

І знову обстріли і ДРГ і міни
І кожна ніч освячена в боях
І кожне слово щире, як молитва
І кожна хвиля (часу) чиста, як сльоза

І кожен день прожитий, як останній
І кожна мрія зведена на ніц
І лиш мета - велика, неподільна
Своя, моя, твоя... тепер й навік.

І хоч не зараз, але буде сонце
Хоч не сьогодні, але прийде мир
Хоч понад сили, але ми спроможні
Хоч понад віру, але Бог живий.

© Ірина Бжезінська

Якось вранці...

Якось вранці постукаєш в двері

Весь прокопчений пилом АТО

І в тобі лиш належній манері

Скажеш тихо: "Агов, я прийшов".

Скинеш ранець і зношені берці

Обіймеш мене ще раз і ще...

Скільки літ, а зустрілись - як вперше

Серце тьохкає, в грудях пече.

Руки чорні і вицвіла форма

Банка згущика, гільзи, вода.

Більше року тривоги, безсоння

Більше року життя без життя.

"Я погладшав, дивись лиш, кохана

Пузо он як росте на бичках..."

Посміємось. Душі ниють рани.

Час летить навтьоки в бачалачках.

Ти ще там... Спалах, гуркіт крайнеба.

Все шукаєш атошних новин...

От, дасть Бог, ми ще матимем сина

Буде гордий він батьком таким.

© Ірина Бжезінська

Весна холодна та ледаща

Весна холодна та ледаща.

Якесь абищо й абияк!

Зима ковтнула сонце натще

І березня - лиш післясмак

Ні зелені тобі, ні квітів

Хоч, кажуть, бузьки у гнізді

Та кожна ніч морозить віти

Тримає бруньки у вузді...

Лиш соки, сили вже нуртують

Аж рвуться уперед, на старт

Ще день - займуться, заквітують

Тепло увійде у азарт...

© Ірина Бжезінська

Чудовий ранок

Таке блаженство - італійська кава

І тепла чашка, ковдра, тишина.

Нові думки, старих невдач заграва

Уже позаду, ще ковточок, два...

І спокій.  Не біжу, не поспішаю

Спалила все, що нести не змогла

Пробачила собі свої печалі

Лиш я і кава... Березень. Весна.

Все буде, знаю... Вірю, мрію, зможу

Вже й сонця промінь будить сон дерев

Який ж цей світ прекрасний зараз, Боже!

Вже допиваю каву  і вперед!

© Ірина Бжезінська

не стала я сильнішою з літами

не стала я сильнішою з літами
мудріше - може, а сильніше - ні
я ніби вкрита шрамами й синцями
торкнеш - болить. внизу, зверху , на дні...

роки мене не гартували зовсім
лиш шматували... я- пекучий нерв
оголений аж до глибин і суті
чи ритм не той а чи слизький паркет?

а як згадати мої дев'ятнадцять
йшла на пролом, без страху і гальма
я гризла правду і усю планету
хотіла врятувати... не змогла

навіть себе не захистила, бачиш
зухвалість щезла, сповільнився біг
колись сміливо йшла на зустріч долі
а зараз визирну і знов під ковдру вжик.

не стала я сильнішою з літами
мудріше - може, а сильніше - ні
я ніби вкрита шрамами й синцями
торкнеш - болить. внизу, зверху , на дні...

© Ірина Бжезінська

Не по-людськи...

Зламати свого слова
Й не чути в тім вини
Відкинути зусилля
Пустититись течії
Якось не по-людськи…

Що це – характер
Чи його відсутність?
Надточене безсилля
Чи просто ница сутність?

І вже замало глупого «прости»
Не по-людськи, не по-людськи…
Пусти…

Вітрила спущені... Вода, вода, вода

Чорнюча і холодна надскорботно

І тиша лунко схоплює слова

І розчиняє 

в ніч

безповоротно...

Немає карти, вітру, зорів..., сил

Немає віри, стрілка зупинилась

Магнітна вісь землі  спинила біг

Чи може

просто

крига розпустилась.

Штиль після бурі наче вірна смерть

Все вичерпано, віддано й забрано

А я так вірила... Але пусте, пусте...

Завжди здається

що іще

зарано...  

© Ірина Бжезінська

А чи буде легше

 

А чи буде легше
А чи буде краще
Що несе прийдешнє
Де ж те світле щастя?

А чи буде просто
А чи будем бути
Замикає простір
Мрії атрибути

Зводить мури гострі
Розтина траншеї
Розкидає кості
Закриває двері

Закриває вікна
Замикає серце
І глуха молитва
Тихо в скороню бється

Віра вже на денці
Сил на все бракує
Днів летить шаленство
Все чомусь дратує

Гамір й лицедійство
Підступи і зради
Наче в мелодрамі
Без кінця, без краю...

А чи буде легше
А чи буде краще
Що несе прийдешнє
Де ж те світле щастя?

© Ірина Бжезінська

Будь що буде...

Агонія. Страшний пекучий біль
Злий трунок вже скував думки та рухи
І та солодка мрія-далечінь
Вже так далеко... Не зове, лиш мучить

Знов запитання поруч, як й тоді
За що, чому, ну як, ну як так сталось
Гудять суворо стомлені вітри
По небу скрізь шугають сірі хмари

Так хочеться цитат і коньяку
І мудрості, а часу так замало
Ми все розтратили, розпили, рознесли
Тут нам уже нічого й не зосталось.

А далі лиш прощання довгий шлях
Розбитий віз, що котиться в нікуди
Агонія. Прощаємось на раз
А далі будь що буде....
Будь що буде...

© Ірина Бжезінська

Вже й рік минув...

 

вже й рік минув

важкий похмурий рік
вже й лік змайнув
зозулькою ку-ку і втік

вже понад рік

хтось врік нас

точно врік

жахливий рік іде на новий лік....

Лиш сипонув печаллю на поріг

І сон приправив полином та маком

Забрав усе, що винести зумів

Лишив порожні очі, сиві хати

Дерев в той рік посохло у саду

Край маминої хати впала вишня

Куди не глянь - усе не до ладу

Усе прокляла зла невтішна тиша

Лежить торішня скошена трава

Прикрита вбого від дощу та вітру

Шепоче серце стомлене слова

Прості і щирі мамині молитви...

Дитяче тихе " Ти ще на війні?"

Вже понад рік не бачились удома

Тут все уже інакше, ми - іні

Вже все не так і так не буде знову.

А кожен день пряде нові жалі

Висмоктує життя, краде хвилини

Я просто бранка, що по битім склі

Іде та йде, і біль цей вже рутина.

Той рік за два, за три із мене зняв

І сліз і сил... Не обійти, не перескочить

Ніхто й не знатиме як їсть людей війна

Як жалить, як кусає, рве та точить.

© Ірина Бжезінська

Життя - це будинок

Хтось скаже: життя - то дорога,

А інший - життя,  наче сон

Комусь це спокута та доля

Землі й тіла куций полон...

Для мене ж життя як будинок

Що дали - кладемо униз

Фундамент це гени, це спадок

Це тато і мама, це рід.

А далі цеглинки, дощечки

Хвилинки, знайомства, знання

Всі ранки, всі дні та всі нічки

Тут втрати і всі надбання.

Рядочок росте за рядочком

Хтось вгору іде, а хтось - вшир

Одному важливі віконця

Хтось двері заб'є, лиш поткнись!

В цій хаті на стінах картин

Усе в образах, рушниках.

А там - брудно, холодно, сиро

Так темно-претемно, що жах!

Отам, глянь, шикарні палаци

А тут - скромні хижі стоять

На що вистачало завзяття

Які ідеали манять...

Буває, й сусіди поможуть

А можуть й нашкодити, так

Тут кожен уже на що годен.

Вже хто на що вчився, отак...

Часом, треба щось рехтувати

Буває - й змінити пора

Росте наша внутрішня хата

І повна комора добра!

Для мене життя як будинок

Він встоїть, у бурі і сніг

У грози, негоди лихії...

Він встоїть, він - мій оберіг.

© Ірина Бжезінська

Христос ся рождає! Славімо його!

 

Мої дорогенькі, рідненькі, найкращі!

Хай в серці розквітне кохання та щастя

Хай поруч завжди будуть друзі і Бог

Бажаю вам жити без зрад та тривог.

Бажаю у кожну домівку й хатину

Тепла і дитячого сміху в родину.

Добробуту, злагоди, сили й наснаги

Творити дива та епічнії саги.

Шануйте батьків, дідусів та бабусь

Їх вік та їх мудрість для вас, не комусь.

Шануйте колег, своїх друзів й друзяк

Без них кожен день - ніц не вартий мідяк.

Глядіть на дітей, їх забави та втіху

Живіть як птахи, віддавайтеся сміху!

Ловіть кожну мить та карбуйте у пам'ять

Не слухайте всіх, що вони на тім тямлять!

Ви мрійте, бажайте і йдіть до мети

Бажаю нам злету й стрімких перспектив

Щоб ми дочекались коханих з війни

Щоб був у нас спокій, щоб був у нас мир.

І ще б всім здоров'я на довгії роки

Живіть та радійте без бід та мороки!

Віншую на щастя твого та мого

Христос ся рождає! Славімо його!


© Ірина Бжезінська

Сумне Різдво

Пшениця вариться. Далебі, ще з годину.

Озима, чорна, сильна і тверда. 

Не яра. Вушка ось відкину

Хай остигають... Вже кипить вода -

Узвар із грушок, яблук, сливок

От смакота! Тепер до пампухів

Люблю з троянди,  й пудрою посиплю

На кухні спекота, не треба й кожухів.

В макітрі мак чекає свою чергу

Тру, тру... аж білий стане сік

Горішки, мед. Як час біжить шалено!

Вареники з капусти ... всьому лік

Тримаємо... Дванадцять до вечері

В нас буде страв.. і голубці і борщ

Пісний, і ще салат з селери

Чого б і ні, як є то є... Отож

Готуємось...

Під скатертину сіно і часнИчки

Вберусь у стрій, коралів низок дві

В нас тепло, грає вогник свічки

Зібрались при вечері, при Різдві

Вечірня зірка сходить під Донецьком

Ну хоч не двадцять (-), славонько тобі

Чим ти вечеряєш?  Чом он так далеко?

Чом так невесело Різдво іде у дім.

Війна розвела долі і родини

Забрала радість, спокій... Коляда

Туди на Схід зі Львова тужно лине

Як оберіг. Хай й в вас будуть свята

Зберіться там також разом до столу

Складіть молитву, щиру і просту

За мир, родину. Хто в дорозі, в полі

В окопі, в танку, в бліндажі, в бою.

За матерів, посИвілих до часу

За діточок, без батьківських порад

І за дружин, що десь там тихо плачуть.

В сумне Різдво... Веселих свят, солдат!


© Ірина Бжезінська

Рахуєм дні...

Рахуєм дні... розлук секунд мільярди
Трильйони відчаю, мільйони самоти
Роки тривожно кидаєм на плаху
Багнюк дорожніх, пострілів війни...

Там мінус двадцять, мінуси, як карма
Тут також мінус - свято, щастя, всі
Вже рік минув, я в клітці наче птаха
Колочусь в пруття, але ж де мені

Зламати цю систему, хижу, ницу
Підступну і жорстоку... Я слабка
І хочеться так просто зупинитись
Й кричати криком: досить, досить зла!

Вже досить нас калічити й вбивати!
Вже досить з нас глумитися за гріш!
Вже досить нашу землю розривати
Чужою мовою з новин, пісень, афіш!

Вже досить забирати, відбирати
У найслабкіших, хто не відповість.
Цькувати патріотів і солдатів
Вже досить, чуєте... бурлить у серці злість.

Рахуєм дні, світанки, ночі, зорі
Пече цей біль і спати не дає
У рідній хаті -  наче у неволі
У ріднім домі втратили своє!...


© Ірина Бжезінська

Різдво

Летить сніжок, хрустить морозна днина
Усе навкруг завмерло й жде чудес.
А там далеко... спить мала дитина
В руках у мами, в захисті небес.

І просить мати щастя свому сину
І долі просить, довгих-довгих літ.
Ще молить про кохання і родину,
І добрих друзів і життєвий зліт.

Ой люлі-люлі, зореньки танцюють
Повітря, наче музика, бринить.
А Бог все знає й цю молитву чує...
Спокійним сном мале дитятко спить.

Останній шанс

Ти просиш шанс… один, останній

Ти просиш… Знову бути ми…

В моїм мовчанні стільки жалю

Страждань, чекань і сивини

Ти просиш… Слухаю, боюся

Закрила двері – ти прийшов

Але я рік чекала, чуєш

Що будем жити в унісон

Молила, кликала, сварилась

Кричала, лаялась на всю

Ти думав: а, якось… Мирилась

Кохала… А тепер мовчу.


© Ірина Бжезінська