Воліло б серце ...

Волів би місяць більше не світити
Сховати втому, монотонність, жаль
Неначе попіл з цигарок струсити
Минуле...
Йди, біжи, тікай!

Воліло б сонце більше не світити
Бо стільки зла, нечесності, біди
Не бачити б, не чути, не горіти
Добами...
Злись, лютуй, кричи!

Воліло б серце більше не любити...

© Ірина Бжезінська

Лишається тільки погляд

Лишається тільки погляд
Мов спогад, мов давній лист
А там у душі під сподом
Щось ніби ще є, зорить

Щось ніби, щось мовби, наче
Ще вірю...краєчком сну
Уже не кляну й не плачу
Не бачу і не зову....

Пустила за вітром долю
Й сама полечу услід.
Лишається тільки погляд...
Та й він вже зносився, зблід.

© Ірина Бжезінська

Яка краса!

 

Боже, яка краса

Це ж неймовірно, правда?

Палять вогкі небеса

листя у скиртах асфальту

Дихає сном туман

та диригує вітер

ліс мов міцний орган

мов барабани віття

і оця сила, шал

Це різнобарв'я, різно...

Осінь, яка ж краса.

Я закохалась звісно.

© Ірина Бжезінська

Зловживаєм

Зловживаєм...
Зло вживаєм
Зло бажаєм
Зло таке

Що тримає
Не пускає
Серце крає
Йду в піке.

А над нами
Над словами
Над думками
Присягне

Що прокляли
Зловживали..
Зазивали.
Все мине...


© Ірина Бжезінська

Бодай на спогад

Мені б тебе...Окраєчок, краплинку
Бодай на мить, на погляд, лиш на крок
Я привідкрию душу на шпаринку
І вивітрюсь...як дим від цигарок.


Я загублюсь між зір, планет. галактик
І буду вічна, як оця печаль...
Залиш мені себе...бодай лиш клаптик
Бодай на спогад... легкий, як ця шаль.

© Ірина Бжезінська

Хвилина, день, до повної розпуки
торочеться життя, як полотно
і вицвили на ньому згадки й звуки
шкребоче гілля тихо у вікно...

і оце сіре, блякле і порожнє
і оце нице, лживе і страшне
і все воно таке наскрізь безбожне
та має силу... квітне і росте

я вивчила сюжет напам'ять, знаю
хто де злукавить і підставить знов
і хто на чорне - біле знову в очі скаже
ненависть одягне в святу любов.

мені занадто...вивертів і трунків
і напівправди і напівжиття
я хочу тиші...і на цім обрусі
мережкою стелити каяття...

© Ірина Бжезінська

Скажи мені, а що, якщо запізно?

 

Скажи мені, а що, якщо запізно?
Якщо намарно висипався цвіт
І просто на чиюсь потіху, славу
Життя згорить у топці лихоліть.

А що, якщо не зміниться, не зміниш,
А що, якщо минуле не мине
І завтра сипане торішнім снігом
І все останнє доля відбере?

Скажи мені, а що, якщо намарне...

© Ірина Бжезінська

Осколки

Час відкривати карти й сни
І спростувати зводи й толки
Бо йду вперед немов по склі
А сум під шкіру суне голки.

Чи я не та чи ти не той
Чи ми якісь незграбні, ниці
Палає серця горизонт
І душі рвуться ввись, як птиці.

А за туманами - дощі
А за дощами - безкінечкність
Ми так заплутали сліди
Що вже згубили шлях до втечі.

А час розкрити карти й сни
І спростувати зводи й толки
Пробач... пробач і відпусти
Нащо тобі мене осколки?

© Ірина Бжезінська

Озеро пам’яті

Міцно зажмурюсь на хвилю 
Може спаде ця мара 

Озеро пам’яті синє…
Манить його глибина.

Хвилями котяться брижі
Погляд, півслова, на пів
Діляться миті і милі
Ну а серця й поготів.

Хмари снують навіжені
Часом періщать дощі
Озера води священні
Бо джерело – у душі.

Бо в глибині під намулом
Там де самотність і лід
Тиха молитва заснула
Й сниться їй…мрії політ!

© Ірина Бжезінська

Намисто життя

Нанизую роки мов перли

І кожен з них - справжній шедевр

Хоч десь позолота вже стерлась

А в інших надщерблений верх...

Одні ще блискучі, мов сонце...

А інші - похмурі, мов ніч...

Та кожна - це стежка до серця

У кожній історії, зміст....

Нанизую роки, мов перли

Складаю намисто життя

Приміряю - личить, напевне...

Яке б не було, в тому - я.

© Ірина Бжезінська

Приходить осінь гордо....

Приходить осінь гордо, не ховаючись
І зразу оглядає посаг свій
Полічить айстри, позбирає яблука
Закрутить листя у міцний сувій.

Умиє ранок прохолодним дощиком
Зігріє ковдрою з туману та роси
Гриби, горіхи - все збира до кошику
Залишить в полі жовті гарбузи...

На вечір буде з вітрами буянити
По ночам лоскотатиме сади
І так забавиться - аж личко зарум'яніє
Тоді попросить: "Зимо, остуди".

© Ірина Бжезінська

Зима, осінь, літо, весна...

В очах – зима, у душах – осінь

Спекотне літо в голові…

І тільки серце йде наосліп

Складаючи вірші весні.

І лиш воно ще вірить, кличе

Шукає вдень і уночі…

В очах – зима, у душах – осінь

Гарячий безлад в голові…

Ох серце, серце, пташко сива

Про що твої сумні пісні?

Хто їх почує , хто оцінить?

Хто скаже «так»? Хто скаже «ні?

Але співай, співай до ранку!

Про дивен цвіт, про зорепад

Про акварель вогких серпанків

Над косовицею в житах…

Про ніжність пелюстків троянди

Про сильних крил орлів розмах

Про виноград, що мов гірлянди

Прикрасив арку у пітьмах…

А ще про дощ і громовицю

Старезних вільх сережок дзвін

Про ніч, коли ніяк не спиться

Про мить, що схопиш наче скрін.

В очах – зима, у душах – осінь

Спекотне літо в голові…

І тільки серце йде наосліп

Складаючи вірші весні.

© Ірина Бжезінська

Цвіте тополя

Цвіте тополя, розкидає пух.
Земля парує, гримотить, сюркоче.
Весна вже тут…на зір, на нюх, на слух
Вона вже тут… сміється і лоскоче!

Цвітуть каштани… наче у раю.
Квітують так, що навіть слів замало.
Весна вже тут … Відчуй, почуй, молю.
Вона вже тут …. Так просто й досконало.

Розквіт бузок, конвалії цвітуть.
Ромашки, незабудки і тюльпани!
Весна вже тут… Вітаємо, салют!
Вона вже тут… На все вже має плани.

Спекотний день, волога, тепла ніч.
І буйство барв на полотні природи.
Весна вже тут… Ми з нею віч-на-віч…
Вона вже тут… Це все її клейноди.

© Ірина Бжезінська

Весна

Заквітчала весна видноколо
Аж повітря від втіхи бринить
І так солодко горне утома
Після пішки здобутих доріг.

Замилована в квіти і вірші
Підставляю обличчя весні
І хай кожен гарячий промінчик
Потанцює зі мною в ці дні.

Хай шепоче мені казку вітер
І щебечуть нестримно птахи.
Ця весна - наче генія витвір
Неповторна! Прекрасна! Як ти)

© Ірина Бжезінська

Перше кохання

На картці чорно-білій, сивій
Так, ніби з іншого життя
Моє юнацьке, наболіле
Кохання... Пам'ятаю я

Оті емоції, непевність,
Ритм серця в скронях, тремор рук.
То радість, то шалену ревність.
І голос - найсолодший звук

Я ще дитя, настирне, дике
А він - взірець, мій ідеал.
Такий спокійний, наче глиба.
Такий дорослий, як Атлант.

Мигцем б побачити - і досить
Вже не даремно день минав...
Було бурхливо, але... просто.
Забулось, спогад наздогнав.

Якби тоді інакше склалось
Якими б були ми тепер?
Про що б мовчали вечорами?
Куди б разом ходили вдень?

З ким би дружили, пили каву?
А танці, книжки та кіно?
Ще музика, пісні... театри?
Якби було? Яким було?

Які б традиції створили?
Чи готували б у вікенд?
Чи побували б ми в Парижі?
Чи вірили б у шарм легенд?

А може б ми ворогували?
Ділили б друзів і майно?
І нашу зустріч проклинали,
І час, що звів нас геть давно...

Було, було... Забулось зовсім
Юнацький шал, емоцій вир
Одна одненька фотокартка
І спогадів химерний взір...

© Ірина Бжезінська

Безумний світ...

Не розуміють, не бачать, не чують,
Кожен в собі замкнувся на ланцюг...
Байдужий та жорстокий… жебракує
Крихти любові в світі волоцюг.

Просить уваги, погляду чи слова
А часом – тиші, просто віч-на-віч.
Хтось кине десь на гріш душі полови
І те зігріє в темну-темну ніч…

Попрошу в перехожих трішки неба
Краплинку щирості і посмішки нектар
Хоч скибочку любові, дуже треба!
Складу у торбу, то і є мій скарб.

То може завтра … А сьогодні сумно
Кожен замкнувсь - не клич, не визирай...
А світ настільки злий, брудний, безумний
Й такий прекрасний- просто обирай!

© Ірина Бжезінська

Мої тридцять з лишком...

Я люблю свій вік
Оцих моїх тридцять із лишком.
І зморшки довкола повік
Й моїх кілька зайвих... - облишмо!

Роки забирають своє
Боротися з ними намарно
Та в кожному віці щось є
Таке особливе і гарне.

Весна натягне полотно
Палітру змішає нам літо
Майстерно пророблене тло
Осіннім теплом обігріте.

Розкішний сюжет, кольори
Гармонія форми і змісту.
Милуюсь, достоту майстри!
Ох скільки ж експресії, хисту!

Зима лиш підпише шедевр
Та знайде йому видне місце.
Я люблю свій вік, свій модерн
Я люблю свої тридцять... з лишком.


© Ірина Бжезінська

Живу... доки творяться дні

Я не вірю у рай та у пекло
І не вірю в безсмертя душі
Але знаю достоту напевне
Як родився, то значить - живи!

В лабіринті думок та емоцій
У буденності слів та хвилин
Переможені та переможці
Шлях торують до вищих вершин.

Розгортається світ монополій
Над-траге..., Над-комедії, Над...
Б'ються склянки, люстерка та долі
Розчиняється в вічності час

Розгортаються цілі романи
Розбудовують цілі міста
Закидаються пошти листами
Без імен, без адрес і без сна...

А життя - це краплинка на гіллі
Теплий погляд і легке "бувай"
Це метелик з очими на крилах
Та веселка з дороги у гай.

Це корицею зрошена кава
Гарна книжка чи пісня нова
Для добра не потрібна підстава
Обійми - і літає душа.

Я не вірю у рай та у пекло
І не вірю в безсмертя душі
Сонце світить допоки не смеркне
Я живу - доки творяться дні...

© Ірина Бжезінська

Щастя...

Дозволь собі ковтнути щастя
Скуштуй побільше неба й сонця
Все буде добре, буде вчасно
Не оглядайся, йди наосліп.

Шукай в моменті унікальність
Красу, тепло, гостинність світу
Вплітай в тонку нову реальність
І посміхайся! Людям, квітам!

Ще стільки буде смутку й горя
Невдач і осуду та бруду.
Ти ж будь собою, будь собою
Цінуй, люби, твори, вір в чудо.

Дозволь собі ковтнути щастя
Смакуй життя коштовний напій
Як би не було - стане краще
Щодень - це дар! Радій і дякую!

© Ірина Бжезінська

Музика

Накришу з тиші полумисок нот
І повні пригорщі нагорну, аж до краю
Хай такт між пальцями повітрям прослизає
Та венами мелодія тече.

Бринить у звуках риска-горизонт
Зринає ввись стрімкий пейзаж вечірній
І так все урбанічно і безсильно
Й так безталанно, наче вчусь лише...

Нехай звучить... Фальшиво, невпопад
Часом заголосно, часом лише ледь чутно...
Часом у радості, в любові чи у скруті
На самоті ... чи серед людних площ

Нехай звучить...
Й кружляє вихор нот...

© Ірина Бжезінська