Розвіяна любов

Втомилась віддавати…

Берегти тебе

Несила вже мені.

Втомилась спати.

І ніби снити, марити

Тобою…

Дні ці розчинились

Залишивши на дні…

Краплинку болю у душі.

Байдужі сни….

Не хочеться розмов, образ, пояснень

Не хочеться кафе, кав’ярень, і театрів

Не хочеться тебе. Не хочу віддавати

Не хочу в пустку відпускати сни…

Іди! Втомилась грати.

І щастя зображати раз по раз.

Не хочеться ховати

В душі образ.

Та я й не в праві ображатись

Ти жив, як жив, і в цьому твій політ!

А в мене інша траєкторія до слави

Інакші ідеали, злети, мрії, інший світ….

Не хочеться ні чаю ані кави.

Не хочеться пояснень і розмов.

І ти повір, що я не для забави

Розвіяла по світу цю любов….

Краплина безсоння

Колись, колись дуже давно, коли ще в очах світився вогник запалу, що борзо проривався крізь яскраві пшеничні кучері, вона пила безсоння... Зачитувалась книжками, поглинала в себе і насолоджувалась кожною краплиною безоння.

Так вона любила... І так він не любив... Але це було так захопливо, так сильно, так по-справжньому!

Тепер все було інакше. На крайній випадок були пігулки. Була вечірня втома. Втома від роботи, від людей і від самої себе. "Як я від всього цього втомилася..."- все частіше говорила вона сама собі.

Читати не хотілось. Сон був, як провалля, що розділяв дорогу життя на дні. Безсоння уже не приходило... Не було того запалу, тої чистоти, тих почуттів. 

І не знати, чи тужила вона за тим неймовірним виром почуттів, чи то так припав їй до душі смак безсоння, але цього вечора вона вирішила не спати...

Я б сьогодні гуляла, як вітер

Я б сьогодні гуляла, як вітер

Розмітаючи ветхі дахи

Розкидаючи трави і квіти

Посипаючи пилом шляхи...

Я б летіла у гордому леті

Над верхами столітніх дерев

Доторкаючись хмар в сині неба

Далі й далі, без спину, вперед!

Душу рве ця мовчазна розпука

Очі млою мені закрива

Без спокою, без спину ця мука

Я лечу, бо інакше — пітьма

Хочу світла, а решта — розмести

Хочу сонця — холодна ця ніч

Бється в серці енергія честі

В жилах стине гарячая кров

І не втримати силу цю сущу

Що в мені понад мене жива

І хоч тіло у вічність відпущу

Все ж залишиться вічна душа.

Небо заплющило очі...

Небо заплющило очі,

Й сховало свій сонячний погляд.

Дмухає холодом осінь,

Розносячи морок довкола

Блякне краса, відживає

Барв надзвичайна іскристість…

Дощ моросить вечорами…

Літо відходить у вічність…

Кутаюсь в шалик по вуха,

Змерзла… аж зціпило руки…

Ніяк не зігрітись під вітром…

Осінь самотня – це мука!

Хворію..Мрію...

Шукаю істини й розгадую загадки

Але себе знайти в собі?

Крадуться згадки

Про те, як я колись хотіла жити:

Любити світ й себе у світі…

Важко…

Творити…

Жити…

Вірити й любити

Не знати правди

Але в правді жити…

Заплуталась.

Не хочу спати.

Лежу, жую таблетки

Хочу свята…

Хворію…

Мрію…

Зізнання

Я так люблю, що здатна все віддати!

Моя любов – немов стрімкий політ.

Немов яскраве і барвисте свято.

Як пісня, як весняний білий цвіт.

Я все віддам, нічого не залишу,

Бо у тобі всі ранки й вечори.

В твоїх вустах усі принади світу,

В словах твоїх я чую шал весни.

Люблю тебе, так щиро і відверто.

До сліз люблю, до болю, до кінця.

Люблю тебе, і хай на шляху терни,

Ми все пройдем й зігріємо серця.

Новорічний сніг (пісня)

1.

Я так чекала снігу в Новий рік

І вірила, що все почнеться знову

Як чистий лист, життя мого політ

Нові висоти візьме і підкорить гори!

А сніг лиш притрусив дахи й машини

Й розтанув як світала нова днина

2.

Та не втомилась дива я чекати

Не в снігові секрет, а в наших душах

В серцях гарячих, котрі не приспати

В думках, що світ збудити мусять

І закружляв у вальсі білий сніг

І був такий безкраїй цей політ!

3.

Так хочеться всім побажати щастя

Любити, довіряти, берегти

Усіх навколо. Світ робити кращим!

І йти відважно до життя мети!

А сніг до мрій стелитиме дорогу

Нас там чекає щастя й нагорода

Таємне кохання (пісня)

1. Щодня ми поруч, близько

Вітаємось, говорим про погоду…

Але між нами прірва

та величезні криги льоду…

Приспів:

Подивись, я тремчу

Коли поруч з тобою…

Затинаюсь, мовчу

Розсипаюсь на порох

Почуття – мов струмок

Що зросте до ріки.

Безліч мрій і думок

Водночас ожили.

2.

Сміливості забракне підійти

І слів не стане, подиху не стане

Між нами далі житимуть світи

Нас розділятимуть вітри і океани

3.

І лиш у сні я зважуся на подвиг

Тобі відкрити почуття свої…

Але в житті - ми завжди будем поруч,

Та різні нас кружлятимуть світи.

Мій рідний краю (пісня)

 1.

Всі наші звичаї  заховані в природі

У сонця променях, у неба видноколі

В духмяних квітах, у високих горах

І в злеті соколиному до Бога

Приспів

Мій рідний краю, я за тебе

Молюся Богу, прошу неба

Щоб він зберіг в серцях завзяття,

Подарував нам долю й щастя!

Щоб край наш розцвітав та линула

Весела пісня Україною!

2.

У піснях ожива душа народу

Там смуток болі, радість нагороди

А свят вкраїнських пишне різнобарв’я

Ніхто вже не забуде і подавна!

3.

Усе тут рідне, все знайоме

Тут гріє душу пісня рідна, колискова

На цілий світ відома наша сила, наша врода

Бо ми зростаємо дітьми свого народу!

Осінь кохання (пісня)

Вітер віє

Та гуляє

Листя опадає.

Серце мріє

Та гукає

А кого – не знає…

Приспів:

Мій кохай, мій миленький

Моє ясне сонце.

Тихесенько

Вітер віє

Листям у віконце.

Осінь прийде

Сонце зійде

А тебе не має.

Кажуть мрійте

Жди і прийде

Чом ж тебе не має.

Приспів:

Мій кохай, мій миленький

Моє ясне сонце.

Тихесенько

Вітер віє

Листям у віконце.

Я втомилась

Забарилась

З вітром розмовляю.

Зупинилась

Запізнилась

Тебе забуваю.

Час...

хвилини скапують як кров

із серця, зраненого часом

мій сум, мій біль, моя любов

наповнюють незриму чашу

зтупилось лезо, згас вогонь

захмарилось блакитне небо

збирає осінь листя шпон 

і вже не пахне в полі мята

стояти осторонь мені

якось незвично, некомфортно

та серце втомлене в борні

шукає тиші і спокою...

а час іде... незримий змій

в очах його роки, століття

заплутані безглуздям днів

зугублених у мрій суцвіттях...

Любов...сьогодні в цьому слові

Любов…Я  мандрівник,

а ти- мій храм далекий.

Я йду до тебе, йду не знаючи доріг.

Іду у холод, мряку, йду у спеку...

А ти…Немов фантом води в пустелі далині.

 ---

Любов… Я не шукаю в ній відради

Не жду від неї зцілення, чудес…

Вона, як вірус, стопорить одразу

І дихання спиняє нанівець…

Любов… сьогодні в цьому слові чую скрипи

Дверей, що зачинились і вікон

В які уже ніхто не виглядає, тихо

Душа мовчить. З тобою в унісон…

І ти мовчи. В словах так мало правди

Так мало світла….віри і тепла…

Ми були у любові наче діти!

Ми ждали літа… а прийшла – зима!

Осінь

Ось вже і осінь золотить поріг

Змиваючи дощами запах бруду.

І холодно… І щось пече й болить

Що скоро час минув, проходять люди

Пліч опліч, чи окремі перехожі.

Ідуть у сіре, в чорному вбранні.

І я уже на них так прикро схожа, -

Така ж як всі, обідрана в душі.

Навкруг мене горює листя спека.

Метуть вітри і гасяться зірки.

Ми тут, ау! Це ж близько, недалеко….

Та к де ж те сонце? Де його пісні?

Ми відпустили час...

Ми відпустили час, як птаха з рук

Він покружляв над нами і розтанув...

Лише з крила зронив одне перо

Одну краплинку на траві зоставив...

Він розчинився в сивій далині,

Збентежив душу, потім зникнув тихо.

Здалека линуть лиш сумні пісні,

І вітер в полі трави ледь колише...

І нам не втимати в собі постійний рух...

Нам не зловити мить, не стримать подих...

Ми відпустили час, як птаха з рук

І він злетів, залишив нам лиш спомин....

Іти вперед...

іти вперед, іти і не спинятись

іти вперед, хоч на підошвах кров

хоч вже бракує кисню щоб дістатись

вершини, де жевріє наш вогонь

іти вперед, без втоми, без зупину

іти...долаючи за кроком крок

іти, хоч погляди вже колять спину

і осуди летять, немов пісок...

але ми йдем, ми йдем, і в цьому наша сила....

ми йдем й леліємо в душі тепла вогонь

ми йдем і вірим в силу молитов і віри..

у правильність цих дій, у сенс безсонь...

я знаю, знаю, що на цьому світі
у круговерті всіх доріг й шляхів
ми мусимо знаходити ті миті
коли єднає поклик дві душі

Хочу любові ....

Хочу шаленства дикого вітру

Що листя зриває й розносить по світу…

Хочу тендітності сонця весною
Коли спів пташок розлетиться луною…

Хочу спекотності літнього півдня

Коли обпікають проміння обідні...

Хочу я стрімкості річки гірської

Хай все лихе з серця змиє водою…

Хочу осіннього вальсу у барвах

Хочу зимової тиші у парку

Хочу тебе… і без тебе я гину

Хочу любові… кохай мене, милий!

Тобі не має діла до моїх небес....

Коли щось змінюється у душі, у почуттях, це насамперед можна відчути по інтонації голосу, коли ми відповідаємо "так.." Ще..."так"

Тобі не має діла до моїх небес,

Тобі не має часу на мої скитання!

Щоб йти вперед – немає вже бажання...

Не має віри і нема чудес…

Болить душа, коли стискає горло

Якесь беззвучне і надривне – йди….

Болить душа, коли остання гордість

Мені шепоче – де є я , ти, ми?

Слова скінчились, і скінчилась тиша,

Скінчилась віра… віра в чудеса.

Вогні погасли, розійшлися гості ...

Триває наше звичнеє життя…

Закохана....

Закохана… і безпорадна.

Натхненна і розбита вщент!

Дві протилежності так марно

Об’єднувать в один момент.

Кляну і каюсь…і тікаю

Від себе …але як втекти.

Коли кохання кличе, вабить,

Коли навкруг все – тільки ти!

Гублюсь, знаходжусь і намарно

В собі затримую слова…

Кохання моє, моє щастя!

Лови мене, я вже твоя!

Не можу спати

Не можу спати. Мучають думки

І я гублюся в їх безумнім леті…

І я не знаю, де я, а де ти?

Не знаю на якій я є планеті…

В думках моїх все звелось нанівець,

Усе життя, усі падіння й злети.

І лише ти – як сонця промінець

Ведеш мене до світла крізь лабети.

Тікають сни, а час стоїть на місці

І мучає мене не знать за що…

Життя бурлить навкруг в моєму місті

А я стою, сама, ну казна-що!

Чому думки мої такі бурхливі?

Чому життя моє таке стрімке?

Чому це почуття несе мене на хвилі

А щастя наче скло, таке ламке…?

Не можу спати…Мучаюсь, ховаюсь

Із головою в ковдру та думки

Мене мов стріли гострі настигають

І колять, і впиваються в боки…

О, Боже, дай мені терпіння!

О, Боже, дай мені терпіння!

Більше нічого не прошу!

Дай сили вірить в провидіння

У долю вірить, у мету

Життя

Або його безцінність

На тлі твоїх страждань, висот!

О, Боже, дай мені терпіння

Пройти стрімкий цей поворот

Життя

Пройти, і не зламатись

Пройти, хоч боязко в душі!

Хоч вже втомилась спотикатись

Але цей шлях, - шлях до мети

Життя

Що ти мені призначив.

Що маю взнати, перейти…

Терпіння лиш мені забракло

Дай Боже сили, не лиши…!

Я тебе забуваю

Я тебе забуваю,

Я усе забуваю,

Кожен погляд і запах

Назавжди відпускаю.

Ви летіть, не вертайте,

Розчиняйтеся в смутку,

Потоніть у туманах…

Бо так треба, так мушу!

Я тебе забуваю,

Я усе забуваю,

Кожен день, кожен спогад,

Навкруги розсипаю.

Розсипаю, як перли,

Що були білі-білі.

Але з часом зітерлись,

Стали тиснути в шию.

Я тебе забуваю,

Я усе забуваю…

Серце вабить дорога,

А що далі  – не знаю.

Плаче туга сопілки,

Де не гляну – там пустка

У котрій наче гілка

Щастя тріснуло лунко…

Молитва мого серця

Яке ж це щастя просто бути разом.

З тобою бути разом назавжди.

Забувши всі незгоди та образи,

Іти вперед до спільної мети.

І хай летять роки, минають весни,

Хай розцвітає й облітає цвіт.

Я вдячна своїй долі, що принесла

В моє життя кохання дивний світ.

Ти в серці наче іскорка, як сонце.

Щодень мені освячуєш життя.

Я вдячна Богу, що в моїй долоні

Твоя рука, твоя міцна рука.

Ти мій і щастя наше наче річка

Летить вперед й розсуне береги.

Мене тримай в свої обіймах міцно,

Мене як серце власне бережи…

Люблю тебе, і хай слова ці вітер

Підхопить та по світу понесе.

О Божа Матір, що за дивна втіха,

В молитві дякувать тобі за все, що є!

Щастя кохання, щастя - в коханні!

Я крадучись до тебе підійду,

І обійму тебе так сильно й міцно.

Неначе мушку, схоплю мить оцю,

І закарбую в пам’яті навічно

Як тепло поруч із тобою !

Як затишно мені в твоїх руках !

Яке ж це щастя, поринати з головою

У вир чуттів! Й губитися в зірках!

Як я втомилась від борні і перешкод!

Як я втомилась від борні і перешкод!

Втомилась йти, втомилася долати

Ці тьмяні дні серед пісків й болот

Коли не має віддиху і свята!

Чому ж судилося мені таке життя

Чому ж до мене доля не прихильна?

Чи навпаки – це моє підняття

Іти вперед, іти – бо горда й сильна!

Та часом спинюся і дивлюся навкруг.

Вслухаюсь в пустку, закриваю очі...

І хочеться мені у вирі смуг

Знайти себе, знайти своє, жіноче….

А мені б тебе просто кохати

А мені б тебе просто кохати

І тримати в обіймах своїх.

Але світ знов споруджує грати,

І не знаю як вийти із них.

Я б хотіла щовечір, щоранку,

Зустрічати із твоїм ім’ям.

Я для тебе і муза і бранка.

Але щастя судилось не нам.

І не нам наготоване ложе,

І не нам цей солодкий обід

Нас чекає лиш довга дорога,

Шлях важкий в спеку і голо лід.

А мені б тебе просто кохати!

А мені б лиш до тебе дійти!

Боже, дай мені сили не впасти!

Та дорогу цю гідно пройти!

Я не знаю що справжнє і щире

Я не знаю що справжнє і щире.

І не знаю я навіть себе…

От – лечу вже до тебе на крилах...

В мить наступну – шкодую про це…

Я не знаю тлумачень та знаків.

Не знаходжу прихований зміст.

Та як сумно – сідаю і плачу,

Як весела - й сміятись не гріх.

Але все ж коли йдеться про віру,

Віру в дружбу, стрімке почуття,

Я розгублена і кажу щиро, -

Я не знаю, не знаю життя.

Я не знаю тих слів, що потрібні.

Я не знаю, не знаю себе...

Я не чую душі голос срібний,

Коли бачу і чую тебе…

Я не змовчу!

Я не змовчу!

Не можу пройти поруч

Закривши очі й стиснувши вуста.

Я не змовчу!

Хочу власноруч

Цей камінь зрушити, щоб знов текла вода.

Вода, що принесе відраду й спокій.

Вода, що правду й істину в собі несе…

Так важко йти вперед, робити кроки

Та мушу, не чекаю,  інший не прийде….

Ненавиджу, коли не вірять правді!

Ненавиджу, коли шанують лжу!

Ненаджу, коли про інших судять

По- своєму, по собі! Не змовчу!

І не пробачу тих, що без поваги

Кидають людям чутки, як кістки…

Не поважатиму їх галасні ватаги

Повстану, не змовчу, навіть не жди!  

Хай буде все не легко. Різні сили!

Та я не страшусь, не тікаю, не скавчу!

Бо справжню правду – їм не загасити!

Не потушить як кволую свічу!

Я не змовчу!

І хай міцне каміння

Перепинило правді бистрий біг

Я не змовчу!

І сила джерела одвічна

Проложить новий шлях, новий потік!

Молитва

Я хочу помолитися до Бога

За тих, хто йшов, не бачучи мети

Та просто йшов, поки веде дорога,

Допоки серце б’ється й може йти…

Я хочу помолитися до Бога

За тих, кому невідома пиха…

Й не має цілей вищих за свободу

Свободу – бути вільним від гріха.

Я хочу помолитися до Бога

За тих, хто жив, як Бог йому дає.

Благословляв щодень творіння Бога

Й примножував навкруг усе живе.

Молюсь за тих, хто понад все у світі

Поставив радість матері і сміх дитя

За тих, хто не боявся лихоліття

Й робив добро… я їх благословля!

Молюсь за тих, хто вміє поважати,

Хто має в серці світлі почуття

Хто вміє чути, бачити й прощати…

Хто поруч йшов усе моє життя…

Я хочу помолитися до Бога

За наш весь світ борні та перешкод

Світ протиріч, де все – це лиш нічого

Де є душа, а у душі є Бог…

Так важко...

Так важко повірити в чудо,

Коли не у казці живеш.

Так важко пустити у душу,

Коли злість людська є без меж.

Так важко сказати всю правду,

Коли не цінують її.

Так важко поставити крапку,

Або проказати «Прости».

Так важко підтримати друга,

Коли так бракує нам слів.

Так важко прожити розлуку,

Як серце горить у вогні.

Так важко почути благання,

Коли стільки бруду навкруг.

Так важко відчути кохання,

Й не знати – хто ворог, хто друг?

Спека

Десь йдуть дощі, а в нас – ані хмаринки

А в нас - ані краплинки не впаде.

Додолу втомлено зігнулися стеблинки

Та сонце спалює безжально все живе.

Ця спека тягнеться, вкриває, накриває…

Все задихається і душиться в жарі.

А сонце все палає і палає

Й проміння рясно посила сухій землі.

Десь йдуть дощі. А в нас суцільна спека

Лише піски та в порохах сади…

Що бачу я – і близько і далеко

Все гине й мучиться у спеку без води..

Все гаразд...?

В руках – мобільний, у думках - тривога

Е-майл перевіряю раз у раз...

Ну надішли хоча б єдине слово!

Ну напиши – «У мене все гаразд»!

Я ж не прошу писати по сторінці,

Я не прошу віршів і довгих фраз.

Ти все спини навкруг, лиш на хвилинку

І напиши – «У мене все гаразд!»

Я слів чекаю цих, як сонця, як світанку.

Як дня нового, що прийде зігріти нас.

Прости мені цю дивну забаганку

Та напиши – «У мене все гаразд!»

Люблю це літо!

Люблю, коли подує вітерець
І хвилею стривожить дикі трави…
Люблю, коли дзижчання дикий лет
Підносить небо вгору на октаву...

Люблю це літо, запах чабрецю
Що у повітрі розкошує й вабить.
Вслухаюсь, як осока ялівцю
Розповідає про пташині мандри.

Люблю отак згубитись у лісах,
Забувши про тривоги, місто, спеку.
Іти вперед, без стежки, без мети,
Іти, іти, іти … кудись далеко…

Слова...

Слова живуть своїм життям.

Вони – живі, вони – мінливі.

В словах є зміст, є почуття.

Є магія і дивна сила.

Слова минають, мов роки.

Відходять та вертають знову.

Слова складаються в рядки,

У сварки, вірші та розмови.

Слова – живі. Слова –міцні.

Слова – рушій чи перепона.

Слова – мов джерело ріки,

Що завжди досягає моря.

Слова.. Вони такі прості…

Та складно їх знайти, добрати.

Щоб викласти такі стежки,

Що приведуть на рідні хати

Слова – мов птахи в висоті

Летять, відлунюють, голосять…

Слова! Благаю, не мовчіть!

Скажіть все те, що серце просить!

Фатальний день

Сьогодні я – вкрай небезпечна.

Все валиться мені із рук.

Невчасна, хибна, недоречна...

Несу нещастя, наче крук.

Що не торкну – усе невдало.

Що не візьму – летить униз.

Я вже й не знаю, як так сталось.

Й ти відійди. Не стій поблиз…

Сиджу, не дихаю, без руху.

Мовчу, боюся слів своїх.

Для мене день цей – просто мука

Минай скоріш, минай скоріш…

Гроза – мов оберіг душі

Як вітер зірветься із хмар,

І здійме круговерті пилу.

Енергії стрімкої шал

Мене мов пух, візьме на крила.

І я здіймусь понад світи,

Понад кордони та угіддя.

Понад ліси, гаї, сади,

Нестиме вітер без повіддя.

Я відчуватиму, що світ,

Такий прихильний, добрий, щирий.

І ця гроза – лише привіт.

Мій сильний захист від зневіри.

Гроза – мов оберіг душі.

Весь змиє бруд, обпалить рани.

І у суцільній темноті

Освятить шлях новий вогнями…

Люблю ...

Люблю...

Так ніжно і врочисто

Злетять оці слова із губ.

Люблю...

Люблю так щиро й чисто

І в росах губиться цей звук.

Люблю,

Люблю усі світанки,

Що бачила в твоїх очах.

Люблю,

Люблю мов в лихоманці,

Тобою марю в моїх снах.

Люблю,

І почуття мов Сонце

Мене освятить до життя.

Люблю...

Ти Ангел мій і охоронець

Ти мій, все решта – лиш слова…