Чудовий ранок

Таке блаженство - італійська кава

І тепла чашка, ковдра, тишина.

Нові думки, старих невдач заграва

Уже позаду, ще ковточок, два...

І спокій.  Не біжу, не поспішаю

Спалила все, що нести не змогла

Пробачила собі свої печалі

Лиш я і кава... Березень. Весна.

Все буде, знаю... Вірю, мрію, зможу

Вже й сонця промінь будить сон дерев

Який ж цей світ прекрасний зараз, Боже!

Вже допиваю каву  і вперед!

© Ірина Бжезінська

не стала я сильнішою з літами

не стала я сильнішою з літами
мудріше - може, а сильніше - ні
я ніби вкрита шрамами й синцями
торкнеш - болить. внизу, зверху , на дні...

роки мене не гартували зовсім
лиш шматували... я- пекучий нерв
оголений аж до глибин і суті
чи ритм не той а чи слизький паркет?

а як згадати мої дев'ятнадцять
йшла на пролом, без страху і гальма
я гризла правду і усю планету
хотіла врятувати... не змогла

навіть себе не захистила, бачиш
зухвалість щезла, сповільнився біг
колись сміливо йшла на зустріч долі
а зараз визирну і знов під ковдру вжик.

не стала я сильнішою з літами
мудріше - може, а сильніше - ні
я ніби вкрита шрамами й синцями
торкнеш - болить. внизу, зверху , на дні...

© Ірина Бжезінська

Не по-людськи...

Зламати свого слова
Й не чути в тім вини
Відкинути зусилля
Пустититись течії
Якось не по-людськи…

Що це – характер
Чи його відсутність?
Надточене безсилля
Чи просто ница сутність?

І вже замало глупого «прости»
Не по-людськи, не по-людськи…
Пусти…

Вітрила спущені... Вода, вода, вода

Чорнюча і холодна надскорботно

І тиша лунко схоплює слова

І розчиняє 

в ніч

безповоротно...

Немає карти, вітру, зорів..., сил

Немає віри, стрілка зупинилась

Магнітна вісь землі  спинила біг

Чи може

просто

крига розпустилась.

Штиль після бурі наче вірна смерть

Все вичерпано, віддано й забрано

А я так вірила... Але пусте, пусте...

Завжди здається

що іще

зарано...  

© Ірина Бжезінська