ЩАСЛИВИХ СВЯТ!

Усе мине, пригадуєте фразу.

І це мине, і це колись мине...

Пустіть за вітром прикрощі й образи

Тримайте поруч справжнє, головне

Любіть, цінуйте миті, доторк, погляд

Дрібненький дощик, приморозь вночі

І кожний теплий і глибокий спогад

Про те, що було - cхований в душі.

Творіть добро, ділами і словами

Творіть! Творіть! Людина - божий син

Ми здатні гори зносити думками

А поглядом - сягати даль вершин

Повірте в себе і себе рятуйте

Себе творіть, не зраджуйте себе!

Себе найкращим настроєм частуйте

Йдіть до мети, не потім, а тепер!

Цей рік буде таким, яким захочеш

Яким ми його створимо, повір

Бажаю усім щастя і здоров'я

І вірних друзів! І смілих мрій!

© Ірина Бжезінська

лиш день минув...

лиш день минув, звичайно, що болить

болить аж так, що губиться свідомість

і так кортить набрати номер твій

й прошепотіти: "все гаразд, я поруч"

але не можна, ми тепер чужі

це рішення правдиве й остаточне

і правильне. ми зовсім вже не ті

котрі під місяцем гуляли ночі...

нема романтики, образи, наче лід

крижинкам скували серце моє

я дорікала, ти вже так не міг

ми гиркались, як півні на порозі

я готувала ось такий кінець

хоч так тягнула, ну ще раз, а раптом

але не сталось жодне із чудес

ти був лиш ти, а я - то я... як фатум.

лиш день минув, звичайно, що болить

болить аж так, що хочеться кричати

а ще так хочеться усе оце спинить...

з тобою дихати разом, кохати...

ти прощавай, забудь всі номери

всі витри фото, смски, вірші

люби, хоч не мене, але люби

і будь щасливим...

справжнім, добрим, іншим...

© Ірина Бжезінська

Як ми...

Я так кричала, чув мабуть весь дім

Я так кричала ... аж повітря бракло

І слів летів безглудий моветон

Летів

Як камікадзе

Навперейми, насмерть...

Як ми могли... Як ми...

© Ірина Бжезінська

«Не любить той, хто не любив завжди»

Ти друг мені, та істина дорожча

Я не збрешу собі.. Ти бачиш сам

Як місяці ішла душа на прощу

Складаючи молитви на вівтар.

Як вірила, як пестила надію

Приспала розум, чаклувала сном

Та ми у нім – бездарні лицедії

По першій дії всохли, наче жом…

Читаю Арістотеля цитати

І він правий, правий, як не крути

Віки минули, ми все ті ж примати

«Не любить той, хто не любив завжди»

© Ірина Бжезінська

Розлука

Розлука тягнеться, як джгут
Перетискає руки, вени
Скрутила серце... там чи тут
Чи день чи ніч,яри, кургани...

Життя, розбиті об броню
І долі, мінами прошиті
Як видих, коротко - люблю
Як вдих - і я... Щодень, щомиті...

Короткий сон і сизий дим
Розлука... довга і тривожна
І сум мов пил, засипав дім
Кружля в повітрі. Аж морозить.

Нелічено було, було
Гуло повітря поміж нами.
Мовчав, як завше телефон.
Лиш в скроні гупало... як знаки.

Розлука тягнеться, як джгут
Перетискає руки, вени
Скрутила серце... Там, де ждуть
Зтрусили цвіт міські каштани....

© Ірина Бжезінська

Не побіжу

 

Та їдь вже, їдь, ну їдь... Не побіжу
Іду своєю звичною ходою
Не встигла на автобус? Підожду
Прийде наступний... Аж яка погода!
Та й де спішити. По що? І куди?
І так той час летить, неначе вихор...
Здається вчора був ще молодий
А вже сьогодні тридцять, сорок з лишком...
Ще вчора біг з роботи у садок
Ще вчора школа... Вже дорослі діти
І ніби можна знову бути вдвох
І просто жити...жити і радіти.
Але чогось гнітить порожній дім
Бракує галасу і того бігу, темпу
Два звичних речення і швидке " па" потім
Світ зажував мене, немов стару дискету.
Не поспішаю, звичний вже маршрут
Куди мені летіти, по що, нащо?
Я зачекаю... Роздивлюсь навкруг
Який ж сьогодні день...
Й який, до біса, настрій.

© Ірина Бжезінська

Ворони

Все поховалося, померзло

Лиш вороння шукає харч

Підійду, відлетить на метр

Й чатує...там горіх, як скарб.

Зима, тому то й все зчорніло

Хмарище суне, буде сніг

Ворони купчаться на липі

Смеркає рано. На нічліг.

Та раптом щось... і галасливе

Крилате військо шугане...

Навсібіч...шуму-шуму лине

Щось суне чорне та страшне....

 ***

Зостались з нами лиш ворони

Всі повтікали, всі, - поглянь

Не дорікнеш, не поговориш

Не посмієшся...без прощай

Якось усі, мов з дива, зникли

А ми й незчулись, як за день

Чи за годину все принишкло

Лиш вороння літає чернь....

© Ірина Бжезінська

Завантажити книгу у форматі fb2 або pdf  

https://drive.google.com/file/d/0ByyA92kMZld7NWdIR2RpU29KMnM/view?usp=sharing

Колективна Безвідповідальність

Навчились кивати
На лівих, на правих
Колишніх, майбутніх
Святих чи лукавих.

Ніхто з них не винен
То зорі, то карти
То путін, то гривня
А то й просто жарти.

Брехня й показуха
Нащадків сссру
І далі грабують
Щасливі, веселі.

Податки – народу
Собі – нову яхту
На військо мільярди
Там вкрасти неважко.

Як в казці з соломи
Й сміття бліндажі
От пост оборони!
Де йдуть вантажі?

Знов риба в томаті
Та тухла вода
Але всі тут «чисті».
Тут винна москва!

За газ і за ціни
За бабцю, що просить
Знов винні Афіни
І кризи висотні.

Книжки не друкують
Підручників мало?
Давайте спокійно
Чекати обвалу…

Он як завернули
Із «ге» знов цукерка
А ми - «проковтнули»
І вірим уперто.

Не сталось, не збулось
Й знов винні сторонні
То путін, то Меркель
То курс, то погода...

© Ірина Бжезінська

Артефакти війни

Артефакти війни в модерні
Наче фатум… Насіння сходить
На полях, що родили зерна
Бліндажі та окопи (Боже!) зводять

Де був сонях – тепер лиш міни
І ні яблук, а кулі в жменях
Поскладаєм в холодні сіни
Збережемо на потім. Темно.

Танки, броні-, колеса, гусінь
Із доріг поробили вирви.
Від села – лише школи кусень
Та болота довкруг по зливі.

Десь розбіглись коти, собаки
Ні тобі кукурік, ні звуку.
Лиш гармати,  гармати, гармати
Рве метал, розсипає смуту.

Наче сон, до сих пір не вірю
Що ось тут от була криниця
Й повно завжди дітей на подвір’ї
А тепер….
Боже, хай їм все це НЕ проститься…

© Ірина Бжезінська

Маршрутка

Маршрутка. Тиснява. Задуха.
Десь би триматись, бо впаду.
Принишкли. Тиша тисне вуха.
Болить нога, але стою.

Напруга. Бруд. Несвіжий запах.

Ми їдемо. І так щодень.

Як він гальмує, от невдаха.

Хоч ми такі самі..., пусте

Пусте що різні, що інакші

На всіх обличчях - чорний сум

В очах утома, як прокляття

І біль по тілу, наче струм.

Немає посмішок та сміху.

Немає щастя... Знов руша.

Усі у чорному довіку

Чорніше чорного душа.

Та не від злості, а від шрамів

Від опіків, порізів, ран...

І сивина чомусь так рано.

Знов провалився втечі план.

Моя зупинка. Двері, сходи

Робота... Безвість і аврал.

Сто тисяч прикрих епізодів

Й відомий наперед фінал.

© Ірина Бжезінська

...

Депресувати… довго і глибоко
І сам на сам з собою, сам на сам
Курити, театрально закурити
Гіркого з присмаком кориці табака.
Не вірю в чудеса…
Не вірю у слова…
Не вірю….

Вірю зорям і дощам
Нічному мороку й крихкій утомі снігу.
Я вірю ранку… бо на небі шрам
І вірю звуку зламаного сміху…

Я вірю травам, листю та квіткам
Я вірю в землю, вірю її силі…
Я вірю пісні й молодим гілкам
В їх сльзи… Вірю моря хвилям.

Додам вину і меду і перчинку
І диму, диму, диму… хай горить
Пече нехай, як у руці вуглинка
Не вірю людям…
Собі не вірю…
От такий гамбіт...

© Ірина Бжезінська

Ніч

Не дзвониш. Поза зоною.

Ти в зоні де перемир'я...

Миримось, воюєм?

Не дзвониш. Ніч без спокою.

І душить це безсилля...

Час хвилями жонглює...

***

А в нас у Львові знову свято

Чергові пляцки і сири

Вино, глітвейн, пампух... тут паті

Їм треба грошей та краси.

Що там війна - то всім без діла

Й твої всі друзі молодці

За рік цей збудувались, жили...

А ми? Слова щось йдуть не ті.

Вже вісім місяців. Ще скільки?

Ще скільки ось таких ночей?

Це не тобі, це кажу тиші

Що серце вкрала, мов трофей.

А влада? В них все в шоколаді

В ажурі...  бархат, діамат...

Ніхто не стане на заваді

Кудись ідем, - йдем навмання.

Комусь війна ця дуже в тему

В кишеню дуже та в зірки...

Не вірю я чинам й в систему

Ми дон-кіхоти й вітряки...

Якусь держава має карму

Червлену, наче як врекли

Ми здобуваєм перемогу

А переможені - знов ми.

І все десятий раз по колу

Вже граблі стоптані... аж ні

Знову не чути рідну мову

Навпроти ж свої, не чужі....

Ми всі обмануті настільки

Наскільки хочемо самі...

Налиють аж по самі вінця

Брехні... Що ж мають на умі?

***

Не дзвониш. Поза зоною.

Ти в зоні де перемир'я...

Миримось, воюєм?

Не дзвониш. Ніч без спокою.

І душить це безсилля...

Час хвилями жонглює...