У чорний день...

Якась та мряка...тисне, пробира
Аж у душі все чорно і волого
І ранок чорний як твої слова
А вечір чорний як моя тривога.

Пакую мовчки речі і думки
Дрібна валізка, викреслена дата
І знов іду...з нізвідки в нікуди
У чорний день, де мряка, мряка, мряка!

© Ірина Бжезінська

Може колись

 

Може колись, ну а може й ніколи
Зійдуться в танці небо і зорі
Зникнуть роки, драми і дисонанси
Буть лиш звуки, губи і пальці

Будуть лиш очі.. дихання такти
Шовк і троянди... мрії-лампадки
Звуки мелодії...звідкісь знайомі
Доторки, рухи, кроки без втоми.

Може колись, ну а може ніколи
Ми ж не давали ні клятви, ні слова
Ми ж не просили і нас не просили
Ми просто жили, страждали, любили...

© Ірина Бжезінська

Яка краса!

 

Боже, яка краса

Це ж неймовірно, правда?

Палять вогкі небеса

листя у скиртах асфальту

Дихає сном туман

та диригує вітер

ліс мов міцний орган

мов барабани віття

і оця сила, шал

Це різнобарв'я, різно...

Осінь, яка ж краса.

Я закохалась звісно.

© Ірина Бжезінська

Хвилина, день, до повної розпуки
торочеться життя, як полотно
і вицвили на ньому згадки й звуки
шкребоче гілля тихо у вікно...

і оце сіре, блякле і порожнє
і оце нице, лживе і страшне
і все воно таке наскрізь безбожне
та має силу... квітне і росте

я вивчила сюжет напам'ять, знаю
хто де злукавить і підставить знов
і хто на чорне - біле знову в очі скаже
ненависть одягне в святу любов.

мені занадто...вивертів і трунків
і напівправди і напівжиття
я хочу тиші...і на цім обрусі
мережкою стелити каяття...

© Ірина Бжезінська

Приходить осінь гордо....

Приходить осінь гордо, не ховаючись
І зразу оглядає посаг свій
Полічить айстри, позбирає яблука
Закрутить листя у міцний сувій.

Умиє ранок прохолодним дощиком
Зігріє ковдрою з туману та роси
Гриби, горіхи - все збира до кошику
Залишить в полі жовті гарбузи...

На вечір буде з вітрами буянити
По ночам лоскотатиме сади
І так забавиться - аж личко зарум'яніє
Тоді попросить: "Зимо, остуди".

© Ірина Бжезінська

У Львові дощ...

У Львові дощ. Уже наскрізь осінній.
Голосить вулицею, в шиби гулко б’є.
Гуляє цілу ніч, мов до весілля.
Ніби востаннє… Сипе, паде, ллє.

Воно й не дивно. Ніби і до часу.
Та ще й до місця… Львів завжди дощить.
У місті парасольок, кави й джазу
Блукає жовтень… І чомусь не спить.

І я не сплю… Щось згадую, гадаю...
Що би було чи може б не було.
Що буде завтра, потім, згодом, далі?
Чого не буде… Де добро, що зло?

У Львові дощ. Уже наскрізь осінній.
Голосить вулицею, в шиби гулко б’є.
Гуляє цілу ніч, мов до весілля.
Ніби востаннє… Сипе, паде, ллє.

© Ірина Бжезінська