Воліло б серце ...

Волів би місяць більше не світити
Сховати втому, монотонність, жаль
Неначе попіл з цигарок струсити
Минуле...
Йди, біжи, тікай!

Воліло б сонце більше не світити
Бо стільки зла, нечесності, біди
Не бачити б, не чути, не горіти
Добами...
Злись, лютуй, кричи!

Воліло б серце більше не любити...

© Ірина Бжезінська

Може колись

 

Може колись, ну а може й ніколи
Зійдуться в танці небо і зорі
Зникнуть роки, драми і дисонанси
Буть лиш звуки, губи і пальці

Будуть лиш очі.. дихання такти
Шовк і троянди... мрії-лампадки
Звуки мелодії...звідкісь знайомі
Доторки, рухи, кроки без втоми.

Може колись, ну а може ніколи
Ми ж не давали ні клятви, ні слова
Ми ж не просили і нас не просили
Ми просто жили, страждали, любили...

© Ірина Бжезінська

Яка краса!

 

Боже, яка краса

Це ж неймовірно, правда?

Палять вогкі небеса

листя у скиртах асфальту

Дихає сном туман

та диригує вітер

ліс мов міцний орган

мов барабани віття

і оця сила, шал

Це різнобарв'я, різно...

Осінь, яка ж краса.

Я закохалась звісно.

© Ірина Бжезінська

Хвилина, день, до повної розпуки
торочеться життя, як полотно
і вицвили на ньому згадки й звуки
шкребоче гілля тихо у вікно...

і оце сіре, блякле і порожнє
і оце нице, лживе і страшне
і все воно таке наскрізь безбожне
та має силу... квітне і росте

я вивчила сюжет напам'ять, знаю
хто де злукавить і підставить знов
і хто на чорне - біле знову в очі скаже
ненависть одягне в святу любов.

мені занадто...вивертів і трунків
і напівправди і напівжиття
я хочу тиші...і на цім обрусі
мережкою стелити каяття...

© Ірина Бжезінська

Озеро пам’яті

Міцно зажмурюсь на хвилю 
Може спаде ця мара 

Озеро пам’яті синє…
Манить його глибина.

Хвилями котяться брижі
Погляд, півслова, на пів
Діляться миті і милі
Ну а серця й поготів.

Хмари снують навіжені
Часом періщать дощі
Озера води священні
Бо джерело – у душі.

Бо в глибині під намулом
Там де самотність і лід
Тиха молитва заснула
Й сниться їй…мрії політ!

© Ірина Бжезінська

Намисто життя

Нанизую роки мов перли

І кожен з них - справжній шедевр

Хоч десь позолота вже стерлась

А в інших надщерблений верх...

Одні ще блискучі, мов сонце...

А інші - похмурі, мов ніч...

Та кожна - це стежка до серця

У кожній історії, зміст....

Нанизую роки, мов перли

Складаю намисто життя

Приміряю - личить, напевне...

Яке б не було, в тому - я.

© Ірина Бжезінська

Цвіте тополя

Цвіте тополя, розкидає пух.
Земля парує, гримотить, сюркоче.
Весна вже тут…на зір, на нюх, на слух
Вона вже тут… сміється і лоскоче!

Цвітуть каштани… наче у раю.
Квітують так, що навіть слів замало.
Весна вже тут … Відчуй, почуй, молю.
Вона вже тут …. Так просто й досконало.

Розквіт бузок, конвалії цвітуть.
Ромашки, незабудки і тюльпани!
Весна вже тут… Вітаємо, салют!
Вона вже тут… На все вже має плани.

Спекотний день, волога, тепла ніч.
І буйство барв на полотні природи.
Весна вже тут… Ми з нею віч-на-віч…
Вона вже тут… Це все її клейноди.

© Ірина Бжезінська

Весна

Заквітчала весна видноколо
Аж повітря від втіхи бринить
І так солодко горне утома
Після пішки здобутих доріг.

Замилована в квіти і вірші
Підставляю обличчя весні
І хай кожен гарячий промінчик
Потанцює зі мною в ці дні.

Хай шепоче мені казку вітер
І щебечуть нестримно птахи.
Ця весна - наче генія витвір
Неповторна! Прекрасна! Як ти)

© Ірина Бжезінська

а літо буяє...

не висипаюсь. читаю. п'ю каву.
а літо буяє, вже вдруге скосили трави.

акації, липи... а зараз піони у цвіті
на кожному розі - трускавки й букетики квітів.

спекотно і вітряно, часом короткі грози
задухи і холоду порівну зважені дози.

з роботи додому, із дому - робота та й годі
субота, неділя всі хатні, турбот аж удосталь.

новини не дивлюсь, часом серіал і читаю
зовсім не засмагла, усе ще на літо чекаю

не висипаюсь. читаю. п'ю каву.
а літо буяє, вже вдруге скосили трави.

© Ірина Бжезінська

Живу... доки творяться дні

Я не вірю у рай та у пекло
І не вірю в безсмертя душі
Але знаю достоту напевне
Як родився, то значить - живи!

В лабіринті думок та емоцій
У буденності слів та хвилин
Переможені та переможці
Шлях торують до вищих вершин.

Розгортається світ монополій
Над-траге..., Над-комедії, Над...
Б'ються склянки, люстерка та долі
Розчиняється в вічності час

Розгортаються цілі романи
Розбудовують цілі міста
Закидаються пошти листами
Без імен, без адрес і без сна...

А життя - це краплинка на гіллі
Теплий погляд і легке "бувай"
Це метелик з очими на крилах
Та веселка з дороги у гай.

Це корицею зрошена кава
Гарна книжка чи пісня нова
Для добра не потрібна підстава
Обійми - і літає душа.

Я не вірю у рай та у пекло
І не вірю в безсмертя душі
Сонце світить допоки не смеркне
Я живу - доки творяться дні...

© Ірина Бжезінська

Букет ромашок

Ти знаєш, не люблю химеру розкоші
Мені милиші щирість й простота
Хтось любить орхідеї й звабу рожі
А я ж закохана в ромашкові поля.

Я люблю вітер, що лоскоче трави
Метеликів і джмелів барвистий рій
Опівдні, як гаряче сонце вшкварить
Ховаюсь в тінь старих-старих дубів.

І так вже на душі прозоро й дзвінко
Так кришталево чисто, наче рай
В цю мить я - Всесвіт, мудра, віковічна
Я – океан. Повір мені й пірнай.

Радію з квітів, мов мала дитина
Торкаюся, вдихаю … тріпочу
Цей подарунок – справжнє, чуєш, справжнє диво.
Люблю тебе, ти знаєш, як люблю.

© Ірина Бжезінська

Торнадо життя

Мов торнадо засмоктують клопоти
Механічність щоденних справ...
А мені так бракує сонечка
Й щирих слів про кохання дар.

Все розписано в плани, графіки
Дім, робота - маршрутний лист
А мені так бракує захисту
І тебе, щоб мене беріг.

Всі надмудрі ну аж до оскоми
Закордонних слівець вояж...
А мені б лише знати - ти поруч
З морем ластиться теплий пляж.

Ми репостимо, лайкаєм, постимо
І записуєм це у віш-лист.
А мені так бракує простору
І букету...ромашки й ірис.

Не цінуємо лиш все оцінюєм
І купуємо та продаєм
А мені так кортить скупатися
Під оцим проливним дощем...

Соціальні і вкрай урбанічні
Професійні, успішні "цабе".
А в душі десь глибоко гніздиться
Тихий страх, що намарно те все...

© Ірина Бжезінська

Коли...

коли летить все шкереберть

й бракує кисню у повітрі 

і все вирішує момент

або вперед, або ступися

коли за хвилю вже фінал

паде як фатум, як прокляття

ось-ось почнеться пишний бал

а в мене ще немає плаття

ще список непочатих справ

а часу як завжди замало

хтось би усе начарував

та не мені, але не зараз

я зупинюсь, земля і вись

такі врочисто неймовірні

коли летить все шкереберть

мене врятує просто віра...

Найдовша ніч

Найдовша в році ніч
Тепер піде на весну
Хоч морозець скрипить
Але в душі так тепло.

Щодень хвилину-дві
Затримається сонце
Глядиш, уже і дні
Такі весняно довгі.

Летить шалений час
Запалює планети
І наче гордий птах
Завжди високо в небі.

Не зловиш, заманиш
Лиш оку мило глянуть
Ми біжимо за ним
А він про нас й не знає.

Тік-так, дін-дон та дзінь
На коліщатках справних.
Й зимових володінь
Розтане дивна казка.

© Ірина Бжезінська

Злива

Мов із відра... Вода. Вода.
Аж хлюпотить. Січе без втоми.
У Львові дощ - немов орда
Змітає все живе з дороги.

Річки поглинули асфальт.
Струмки утворюють озера.
А дощ іде... ще день чи п'ять
Чи тиждень...Осінь як мегера.

Корки, аварії, сміття.
Стоять трамваї. Просто лихо.
І ніц не зробиш до пуття.
Ніде не встигнеш - зливи вихор.

От тобі й жовтень, от він Львів.
Ще вдих і старт - прітьмом додому.
Поміж озер, боліт та рік
Крізь вогку чорну невідомість...

© Ірина Бжезінська

Оксамитно тепло...

А завтра знову 10 і дощі

Холодні ранки, чоботи і светри

І цілу зиму ще на літо жди

Сьогодні ж тепло, оксамитно тепло.

Так неймовірно затишно в душі

Якось неспішно, тихо та спокійно…

Хочу сидіти з кавою в руці

Перед вікном, отак,  золотомрійно.

Це щастя я сама собі складу

Загорну в плед та заховаю в скриню

Зберу останню вранішню росу

Й поставлю на ослоні , як святиню.

Літає вітер повагом, ледь-ледь

Лоскоче листя, підморгне горіху

А потім зашумить як спересердь

І вже за мить тут знов блаженно тихо.

А завтра знову 10 і дощі

Холодні ранки, чоботи і светри

І цілу зиму ще на літо жди

Сьогодні ж  - тепло, оксамитно тепло.

© Ірина Бжезінська

Ранок

часом просто несила

слабка уже, 

нерви, гормони

віриш, так би й сиділа

у хаті

дурні забобони

заборони, прокльони і трони

а мені б ти був поруч і трішки такої погоди

усе кубарем, виром

не встигнути

не перейняти

риска стала пунктиром

що завтра

хто ж годен те знати

упізнати, спіймати, зазнати

будем долю-недолю мов книгу старезну гортати

я дивую й дивуюся

кволі, слабкі

часом сильні

ні про що не шкодую

тікають думки

семимильно

сакрально, морально, банально

мріє вечір хутчіш огорнуть мою спальню.

ми в театрі абсурду

уперто

під саму завісу

чи принцеса чи монстр

нестерпно

ті ж ролі, ці ж лиця

сниться чиста водиця у бабціній диво-криниці

і так хочеться пити, так хочеться правди напиться.

та на ранок забудеться

смуток

розчиниться, зникне

раптом все іще збудеться

ну, не сьогодні

колись там...

по світам, по шляхам, по літам

йде новий день й несе чудеса.

© Ірина Бжезінська

Літній вітер

Колише вітер трав густе волосся

Лоскоче шиї велетнів-дерев
Гуляє досхочу у липи в гостях
Нап’ється меду, й знову за старе

Безпутно скине сіно із копиці

Розкине двором начиння старе
А потім враз притихне, розчиниться
І вже за мить – стодоли стріху рве.

Та лиш надвечір втомиться шаліти

Розпечений, як справжній літній день
Він спуститься до нас сюди, до річки
Й співатиме тужливих тих пісень…

© Ірина Бжезінська

Квітневий день

Квітневий день іде до шлюбу
Квітковий флер летить увись
Пестливо сонце цвіт голубить
Лоскоче вітер. Мить, спинись!

Спинись, вдихни на повні груди
Торкнись у бруньках гілочок
Ти свідок ще одного чуда!
В смереках скаче потічок…

Весняне танго трунку й сили
Таке майстерне…  Бракне слів
Весна! Чекали та просили
Загостювати кілька днів…

© Ірина Бжезінська

Весна холодна та ледаща

Весна холодна та ледаща.

Якесь абищо й абияк!

Зима ковтнула сонце натще

І березня - лиш післясмак

Ні зелені тобі, ні квітів

Хоч, кажуть, бузьки у гнізді

Та кожна ніч морозить віти

Тримає бруньки у вузді...

Лиш соки, сили вже нуртують

Аж рвуться уперед, на старт

Ще день - займуться, заквітують

Тепло увійде у азарт...

© Ірина Бжезінська