Ірина Бжезінська
Львів 2002
Любов. Любов - це завжди двоє.
Останній шанс, смертельна зброя
Богів...
А ми, ми просто люди,
Cкуштуєм, збрешем і
Забудем...
Не судилось і не каялось,
Просто далося взнаки.
Ох, як швидко душа ламається
У загравах твоєї душі.
І не було,
Щоб просто бути.
І не вмерло. Камінний хрест.
Коли довго чогось шукаєш,
Хочеш вірити, що знайдеш.
Відсутність у тональності розлуки,
Беззастережність звуку як мішень.
Шкодувати себе не буду,
Просто розіб'ю - дзень...
Застигне день в моїх тремтливих пальцях
І заболить, як порвана струна.
Проллється кров: не перша, не остання,
А просто дня минувшого луна.
Впаде гілля лушпинням снігу,
Хтось лишить там свої сліди...
А у душі ще, знаєш, було...
Я знаю, було, та не знайти.
Цей пейзаж...
Я бачила його в своєму сні.
Ми йшли так тихо-тихо
Й дивилися у небо.
Іще рука в руці.
Душа не чула лиха,
Співали солов'ї, теплом зігріті...
Ми йшли.
Я чула кроки, і слова, і зелень трав,
Хміліла голова від чаду щастя.
І ліс співав. А день сповзав
По барикадах шляху до наших душ.
Ти пам'ять взяв?
Тоді дивися - я,
Онде - в небі, я - хмаринкою здаля.
Я не сама!....
Це сонце - мариво хорошої погоди.
Я бачила це все колись давно.
Це просто сходи. Я йду з тобою. Зорі.
Так тихо-тихо,
Він, вона й воно.
І дивимось у небо -
Веселка, дощ і Ладо.
ПАУЗА
Стій і не руш!
Затихла біль. Стій!
Ні крок назад,
Ні крок вперед, ні вбік.
Не руш.
Відпочивай,
Допоки зможеш,
Бо навіть біль
Тебе привабить знову.
Сама ти вийдеш з кола
До них,
Страждання - бумеранг,
Відкинеш - а він верта до нас.
Завиє, як голодний звір, твій погляд
І сіткою зупинить серце.
Повір і визнай хоча б біль,
До іншого ти звикнеш скоро.
Борись - і переможеш!
Я сумую без тебе і за тобою
В тишині неприбраних кімнат.
Прислухаюся до кроків за стіною.
Музикою місячних сонат
І ліплю в уяві сокровенне,
Що душі лише бачити дано.
Навіть мить без тебе, як Вселенна,
Як печаллю вицвіле панно.
Не співатиму...
Сумно. Навколішки
Осінь розгублено
Снігом торочиться...
Тільки ген-ген,
Десь там, за обрієм,
В сонці полощеться
Під тінню вій
І скрипом воріт
Мій теплий світ..
Полетить...
Сумно вздогін
Він промовчить.
Бракуватиме слів.
Сніг.Тільки сніг.
Не співатиму.
Спроквола біліють
Обриси свята і мрій.
Я дожену,
Як розбілену днину,
В терпкій тиші.
Не співатиму,
Тільки ледь обрисом
Серцем затьохкаю.
І призову
Безіменно і безадресно.
Просто люблю.
От бачиш -- збирає вітер
Над містом хмару дощову.
От бачиш -- вогким повітрям
Жбурляє листя у траву.
От бачиш -- летить, мов доля,
Не знати, чи втрапить і як.
От бачиш -- немає сонця,
Лиш порохом куриться шлях.
От бачиш -- замерзли руки,
Мабуть, це осінь вже.
Не бачиш, а я сумую,
Що вітром між нас мете...
Кого з нас треба вибачати?
Кому клясти, кого клясти?
Літає сизим димом птаха,
Служака мокрої весни!
Для чого світ цей розпинався?
Просив нас мить переплести
Із почуттям! Не обертайся
Й не прощайся. Усе - іди!
Цілий вік крок за кроком я йшла.
Поміж нами - не відстань, а прірва.
Ти повір, все життя, до самого кінця,
Я тобі буду вірна.
Мій подих, кожен порух карбують зіниці.
І тиша, і місяць.
Не чекаю. Це сон мій,
Зриваються птиці.
Я люблю, я так хочу любити!
Я більше не лечу метеликом до світла
Я не лечу!
Я більше не зведу ці руки вгору.
Я не зведу!
Я більше не прокинусь в ріднім домі.
Усе чуже!
Я більше не сховаю час в долонях.
Минуло все!
Не розумію Вас, а Ви - мене!
Нічого, й це колись мине...
Щось не так?
І ця думка знов тисне скроні.
Щось не так!
А от що - ти скажи, я ж тобі не бороню.
Я відверта!
Для мене до смерті
Ти - щастя!
А дерева
Шелестять,
Знов вкриваючи листям асфальти.
Я не вмію,
Не хочу шукати пригоди
І мрії!
Я волію
З тобою прожити життя чи загинуть
У хвилі!
Щастя - поруч,
Його не потрібно шукати.
Я кохаю
І вчуся коханню прощати.
І був знов день, і була ніч,
Як завчений напам'ять вірш,
Що прикипів до лона.
І знов вуста хапали біг,
Я словом човгала по римі,
А він... стеріг...
І я чекала судну мить
Свята у свому беззаконні.
Лиш дощ змивав із пальців грифель,
І затирав сльозами очі,
Струмками освіживши лики,
Від часу вицвілі і кволі.
І знов хапалася за біль
Простоволоса і безгрішна,
Що гріхом полонила світ
Й розполовинила на вірші.
І був знов день, і була ніч,
Злітало листя по дорозі.
І моя вичовгана тінь
На паперовім чистім лоні.
Вона підняла слухавку:
"Алло! Так, можна..." --
"ТИ", --
"А вже так пізно?"
А я незчулась, як годину
Із мене чорну кров точили!
Я так кохаю, я
Єдина, чи ні?!!!
Десь у душі я все ж чекала,
Що світ не той, не буде зради!
І іншої мети.
А ти....
Пускаєш морок у світи...
Це сердце, що окрилене літає,
Нехай впаде.
Я так кохаю!
Померти,
Хробаками зжерти те серце!...
Я ненавиджу себе за те,
Що так відверто
Готова вмери і воскреснути!
Заради слова,
Чи ходи,
Чи звуку
Я зникну.
Хай вмирають серця муки!
Ненавиджу!
Люблю!
І Бог з тобою.
Я не прийду сьогодні.
Завтра буде млою.
Не мрій над затишним проваллям!
Над прірвою у чоловічий зріст!
Не мрій! Літать неважко,
А падати трохи болить...
Я не хочу тебе забувати
І, як літо, іти в нікуди.
Кожен день лічить наші втрати,
Б'ються в ґрати хвилини німі.
Я не хочу, а може, не треба,
Ще секунду , хвилину, ще мить,
Хай живуть сонця промені в небі,
Бо так солодко серце щемить...
Цілий вік є, щоб слово сказати.
Ціла ніч, аби зірку знайти.
Все життя, щоб навчитись кохати
І у серці тепло берегти.
КРАПКА
Не спіши ставити крапку.
Подумай!
Може, це слово іще не останнє.
Задумай
Синього птаха між цими рядками.
Голос ворона йому не личить,
Жонглюй, як вітер листям,
І підпишись: "Не ворог".
НЕ ВМИРАЙ
Як тінь хреста досягне твого серця -
І ти станеш його тінню,
Зітлілою на спомини.
Коли шукатимеш слово,
Згадавши про вечір, який щойно подарував самотності,
Аби відчути смак ранку на обрії.
І змінити щось вже надто важко.
А душу вже не повернеш!
На все свій час!
Це істина проста, яка керує світом.
На все свій час!
І дороге життя
Лише на вістрі списа!
На все свій час, і кожному своє:
Хтось рай пізнає на землі,
Хтось в пекло радість понесе.
На все свій час, і кожному своє!
Прицілюйся і лиш тоді стріляй,
Одна помилка - і всьому світу край.
Годинник відбив своє.
А думка рахує далі...
Скільки уже разів
Кукало серце ночами.
Скільки разів, мов міль,
Мене обдирала зверхність
Вивісок, мрій, людей
В бридкій красоті круговерті.
Скільки разів ставав
Лак на душі прозорим,
А безліч помпезних слів
Зливалися в екс-монологи.
Скільки разів від гостей
Змітала лиш купку бруду.
Скільки разів і сама
Лукавила з кращим другом.
Годинник відбив своє.
А думка рахує далі.
Скільки уже разів
Не спиться чомусь ночами.
То був парад --
Лихий і безупинний,
В яскравих масках, без надмірних вад.
То був парад,
І я його частина,
Хоч часом й озиралася назад.
Але саме по собі нишкло сонце.
Згорали дні, і попіл зітлівав.
Вогонь не грів, а спалював долоні,
На чорний взір він сумом осідав.
Ми пішки йшли до біса чи до неба,
Не відчуваючи під стопами землі.
Ми мовчки йшли, без натяків і лету
До смерті у житті.
А висихають навіть квіти,
Навколішки струсивши пил.
Безбарвним силуетом лету
І бідністю великих слів.
Можна засушити листя
У книжці улюбленого автора --
І тоді воно буде пахнути йодом.
Зойком спроквола розкинеться ніч.
Я малюю розбите серце.
Чайник кипить.
Я кавою рятую настрій,
Гойдаючись чадним димом.
Я теж отрута!
Іноді треба вміти складати думку конвертиком
Без зворотної адреси.
І посилати до неба чи до чорта!
Аби тільки віддати...
А дзеркало віддасть мені автопортрет.
Внизу підпишу:
"Ногами ти муруєш світ,
А сонце - вище".
Антракт нарешті!
Яка ж виснажлива ця роль -
Їм посміхатись з честю.
В цій п'єсі я - король!
Під гримом вік ховаю,
Ніхто і не збагне,
Що красеню такому
Вже... 50 мине...
В життєвім каламбурі
Перерва - тільки мить.
Собою бути хочеш,
Але уже відвик.
Дзвінок, корона, трон.
Тримайся, мій король!
Вона промовчить. Вже занадто
Ця гра їй знайома!
І пафоси рук
У манежно застиглих жестах
Вінчалися квітами.
Занадто цей ранок нагадував ранок,
Занадто мовчанка ставала природна,
Занадто вона говорила...
Вона... ще боялася слів,
Оскаржених дійсністю минулого.
І пафосу рук,
У театрально правильних жестах,
Виключно для...
Що вінчались букетиком квітів,
Вона промовчала,
Бо занадто
Багато сказала вже тиша:
І перед, і для, і після...
Якщо весни ще немає у місті,
То вона просто на ринку -
У міцно зв'язаних букетах першоцвіту.
І ціна на неї поки що дуже низька,
Не те, що на троянди!
Не було ніякого шторму,
Але корабель розбито!
Як завше - світило сонце
І квіти хитались тихо.
Шуміла весняна природа
Розбуджена і зігріта.
Яка інфантильна погода!
Але корабель розбито!
Не було ніякого шторму!
Не збилися такти хвиль.
І все так, як було завше,
Лишень корабель німий.
Секунда секунду спішила
Життя не спинялось на мент.
То, може, ніхто й не побачив,
Що корабель помер?
© Ірина Бжезінська
