Хвилина, день, до повної розпуки
торочеться життя, як полотно
і вицвили на ньому згадки й звуки
шкребоче гілля тихо у вікно...
і оце сіре, блякле і порожнє
і оце нице, лживе і страшне
і все воно таке наскрізь безбожне
та має силу... квітне і росте
я вивчила сюжет напам'ять, знаю
хто де злукавить і підставить знов
і хто на чорне - біле знову в очі скаже
ненависть одягне в святу любов.
мені занадто...вивертів і трунків
і напівправди і напівжиття
я хочу тиші...і на цім обрусі
мережкою стелити каяття...
© Ірина Бжезінська
