Спасибі цій весні

Мете зима
Хоч вже весна надворі
Дощі, сніги
І я іду поволі
Туди, де світ
Де ти, де моя правда
Вже стільки довгих літ....
Ти, -мов жива вода
Я ж спрагла
Твоїх думок, і мрій
І доторків і смаку

Спасибі цій весні
За сніг, за серця знаки...

Розвіяна любов

Втомилась віддавати…

Берегти тебе

Несила вже мені.

Втомилась спати.

І ніби снити, марити

Тобою…

Дні ці розчинились

Залишивши на дні…

Краплинку болю у душі.

Байдужі сни….

Не хочеться розмов, образ, пояснень

Не хочеться кафе, кав’ярень, і театрів

Не хочеться тебе. Не хочу віддавати

Не хочу в пустку відпускати сни…

Іди! Втомилась грати.

І щастя зображати раз по раз.

Не хочеться ховати

В душі образ.

Та я й не в праві ображатись

Ти жив, як жив, і в цьому твій політ!

А в мене інша траєкторія до слави

Інакші ідеали, злети, мрії, інший світ….

Не хочеться ні чаю ані кави.

Не хочеться пояснень і розмов.

І ти повір, що я не для забави

Розвіяла по світу цю любов….

Краплина безсоння

Колись, колись дуже давно, коли ще в очах світився вогник запалу, що борзо проривався крізь яскраві пшеничні кучері, вона пила безсоння... Зачитувалась книжками, поглинала в себе і насолоджувалась кожною краплиною безоння.

Так вона любила... І так він не любив... Але це було так захопливо, так сильно, так по-справжньому!

Тепер все було інакше. На крайній випадок були пігулки. Була вечірня втома. Втома від роботи, від людей і від самої себе. "Як я від всього цього втомилася..."- все частіше говорила вона сама собі.

Читати не хотілось. Сон був, як провалля, що розділяв дорогу життя на дні. Безсоння уже не приходило... Не було того запалу, тої чистоти, тих почуттів. 

І не знати, чи тужила вона за тим неймовірним виром почуттів, чи то так припав їй до душі смак безсоння, але цього вечора вона вирішила не спати...

Я б сьогодні гуляла, як вітер

Я б сьогодні гуляла, як вітер

Розмітаючи ветхі дахи

Розкидаючи трави і квіти

Посипаючи пилом шляхи...

Я б летіла у гордому леті

Над верхами столітніх дерев

Доторкаючись хмар в сині неба

Далі й далі, без спину, вперед!

Душу рве ця мовчазна розпука

Очі млою мені закрива

Без спокою, без спину ця мука

Я лечу, бо інакше — пітьма

Хочу світла, а решта — розмести

Хочу сонця — холодна ця ніч

Бється в серці енергія честі

В жилах стине гарячая кров

І не втримати силу цю сущу

Що в мені понад мене жива

І хоч тіло у вічність відпущу

Все ж залишиться вічна душа.

Небо заплющило очі...

Небо заплющило очі,

Й сховало свій сонячний погляд.

Дмухає холодом осінь,

Розносячи морок довкола

Блякне краса, відживає

Барв надзвичайна іскристість…

Дощ моросить вечорами…

Літо відходить у вічність…

Кутаюсь в шалик по вуха,

Змерзла… аж зціпило руки…

Ніяк не зігрітись під вітром…

Осінь самотня – це мука!

Хворію..Мрію...

Шукаю істини й розгадую загадки

Але себе знайти в собі?

Крадуться згадки

Про те, як я колись хотіла жити:

Любити світ й себе у світі…

Важко…

Творити…

Жити…

Вірити й любити

Не знати правди

Але в правді жити…

Заплуталась.

Не хочу спати.

Лежу, жую таблетки

Хочу свята…

Хворію…

Мрію…

Зізнання

Я так люблю, що здатна все віддати!

Моя любов – немов стрімкий політ.

Немов яскраве і барвисте свято.

Як пісня, як весняний білий цвіт.

Я все віддам, нічого не залишу,

Бо у тобі всі ранки й вечори.

В твоїх вустах усі принади світу,

В словах твоїх я чую шал весни.

Люблю тебе, так щиро і відверто.

До сліз люблю, до болю, до кінця.

Люблю тебе, і хай на шляху терни,

Ми все пройдем й зігріємо серця.