Ми як зім'яті фантики

Ми як зім'яті фантики
Просто обгортки, лузга
З'їли роки романтику
Зникли чуття і снага...

Маємо дві самотності
І недомовок гніт
Сходить вже ніч на обрії
Порізно... Ділим світ

Ділимо...Вчора-Завтра
Ділимо твій-моя
Ділимось... втома, заздрість
Спогади, дні, слова...

Ми як зім'яті фантики...

© Ірина Бжезінська

Простіть

Товчемо... Мов воду у ступі
Товчемось на місті. То - ми
Звели барикади на душі
Чекаєм... Глухі та німі!

Все ждемо... на знаки, погоду
Чекаєм на принців й мессій
Чекаєм на волю й свободу
Сценарій знайомий й простий.

Товчемо. Товчемось. Товчеться
У горлі зупинений крик
Коли ж оцей біль вже минеться?
Хто ж то нас прокляв чи прирік?

За що нам ця згода мовчання?
За що толерантність до вбивць?
На своїх ведем полювання...
Здаємо... здаємось.
Простіть...

Товчемо... Мов воду у ступі...

© Ірина Бжезінська

Похмурий ранок

Ранок. Похмурий ранок.
Скільки там? Нуль чи плюс?
Тільки вуаль фіранок
Звуки - це міста пульс.

Тихо. Авто. Ще кілька.
Кава гірчить. Не те.
У листопада лінька
Голі дерева вже.

Виспалась? Ні, не схоже
Книжка, фейсбук, алі
Вечір мене триножить
В неті як у смолі.

День розгортає карту
Фішка. Гравець пішов.
Скільки ще є азарту
Скільки про це розмов.

Ранок. Похмурий ранок.
Скільки там? Нуль чи плюс?
Сукня у тон туману
Шалик - мов легкий блюз.

Очі підкреслю чорним
Губи... Ох ні, зітру.
Слово застрягло в горлі.
Будь. Просто будь. Люблю.

© Ірина Бжезінська

Осінь

Пожовкле листя втопче в землю дощ
Цей запах тліну я люблю, зізнаюсь...
Ідеї й душі підуть на компост
А час зітре емоції й деталі...

Темніє рано. Вогкість як парфум
Торкає руки, стукає у скроні.
І все бігом... Так наче в жилах струм
Так наче завтра - лише слід в бетоні.

Галоп амбіцій, вихлопи машин
Безтямна більшість у телеекрані
Хто де, хто кого вищий на аршин
Що в кого довше... Я уже на грані.

Ох, осене, давай ще по одній і все
Розійдемось так наче добрі друзі
Ми так давно не знаємось в лице
Стираєм дні в одне прогіркле смузі.

Пожовкле листя втопче в землю дощ
Чорніють стовбури, блистить асфальт дороги
Й це небо, небо! Хмари йдуть до прощ
І просять зверху сили й допомоги....

© Ірина Бжезінська

Ні кроку назад!

На нашій, на своїй Землі

Лише наші правила й закони

Відкиньте марення й жалі

Тримаймо міцно нашу зброю

Тут кожен сантимент - біль

Біль матерів і сльози сиріт

Тут кожен сантиметр - свій

Намолена віками щирість

Загнали неньку у петлю

З обох боків вже тисне ворог

Але дарма - ми вже не ті!

Ми не поступимось ніколи!

Посести, браття...Це наш час

Готуймось разом до облоги

Ні кроку вбік ані назад... 

Лише вперед.... до перемоги!

© Ірина Бжезінська

Сорок один

Сорок... Вже сорок один
Зморшки - шляхи у душу
Я наче пілігрим
Просто іду, бо мушу

Мушу іти вперед
Мушу вклонятись сонцю
Міцно тримати світ
В серці і на долонці...

Просто один, одна
Сорок - це так багато
Просто добра і зла
Барви лягли строкато.

Просто не просто все
Сорок один... Лічила
Осінь, нічне шосе
Час мов стрілу пустила...

Сорок... Вже сорок один

© Ірина Бжезінська

Зубожілі

Я вірю, я знаю, що ми зубожіли
На совість і правду, звитягу і віру
На честь і на гордість за своє, за рідне
Ми так зубожіли, що втратили гідність.

А шоу триває, овації плебсу
Нема журналістів, нема вже і преси.
За те, що на хліб... вже б і душу продали
Всі судді, юристи й штабні генерали!

Знімаємо прапор, лишаєм кордони
І душу Вкраїни вже зводять судоми
От що ж це за виплодок - зрадити матір?
Й мільйони загублених душ в казематах...

Вигнання і голод, зруйновані долі
Історія вчить, але ми - безголові
Отак зубожіли, що лічимо євро
А свою країну ведемо у пекло.

Я вірю, я знаю, що ми зубожіли...
Сліпі та глухі, вже на геть збайдужілі
Волаю в пустелі - прокиньтеся, люди!
Вже зрадив народ сьогочасний Іуда....

Читайте і думайте! Думайте добре!
Ми діти козацькі, нащадки хоробрих!
Ми діти Шевченка, Франка, Українки!
І "Слава героям" лунатиме дзвінко!

© Ірина Бжезінська