Озеро пам’яті

Міцно зажмурюсь на хвилю 
Може спаде ця мара 

Озеро пам’яті синє…
Манить його глибина.

Хвилями котяться брижі
Погляд, півслова, на пів
Діляться миті і милі
Ну а серця й поготів.

Хмари снують навіжені
Часом періщать дощі
Озера води священні
Бо джерело – у душі.

Бо в глибині під намулом
Там де самотність і лід
Тиха молитва заснула
Й сниться їй…мрії політ!

© Ірина Бжезінська

Книжка пахне тобою

Книжка пахне тобою
Легким, прозорим смутком
Крапелька відчаю й болю
Пристрасть обіймів, цілунків...

Базова нота - вдячність
Посмішка, тепле слово
Шлейфом злети й невдачі
І розкриття - в любові.

Кілька пелюсток віри
Дрібка терпкої зради
Ще - доброти без міри
І благородства правди....

Книжка пахне тобою...
Останні акорди - зливи
Дощ над похмурим Львовом
І блискавки вічної сили.

© Ірина Бжезінська

Щастя

Мої очі - каламутний став
Твої очі - то безкає небо
Моя вдача - згарище заграв
Ти - світанок... Муза для поета.
Може все то тільки жарт богів
Виверт долі, збіг обставин, фатум...
Знаєш, мить цінніша від років.
Мить безумства й серця ультиматум
- Щастя.




© Ірина Бжезінська

Ночі-вітряки

Кричу до ночі,
Ночі-вітряки
Їх не побореш...
Та й не оминути.

Мо хто наврочив?
Нашептав біди.
Заплів шляхи
В слова налив отрути.

Заплющу очі
Серце зупиню
Застигну камнем
Без чуття і руху.

Лети де хочеш
Хочеш - не лети.
Ти - світу славень
Літній дощ в задуху.

А я - то обрій
Риска на чолі
Далеке "до"...
І почорніле "після"

Дощі холодні
То мої сліди...
Мій бог помер...
Помер і не вознісся.

Кричу до ночі,
Ночі-вітряки
Їх не побореш...
Та й не оминути.

Лети де хочеш
Хочеш - не лети.
Лише зніми
З душі кохання пута.

© Ірина Бжезінська

Наддраматично...

Міряю кроками простір
Серце вистукує такт
Все так примарно, непросто
Навіть погода - мов знак.

Чорний екран телефону
Скоро фінал, апогей
Будуть і жертви й герої
Я або ти як трофей.

Пауза надраматична
Звук по спіралі летить
Мить важливіша за вічність
Та, коли серце щемить...

© Ірина Бжезінська

Шовкова тиша

Закутаюсь в тишу - шовкову холодну шаль
Ховаються тіні... Примари підходять ближче
І вже не важливо кому хто і що прощав
Ніхто не цілує... Ніхто не чекає, не кличе.

Прикута кайданками років, кайданками сліз
Всі кадри невдалі, всі плівки засвічені... шкода
Колись було легше, колись ми були молоді
Тоді не зустрілись...А зараз ... чи буде нагода?

Не молюсь, не прошу... і навіть не крию образ
На долю що дала слова та не дала любові...
Закутаюсь в тишу... всіх тих непромовлених фраз
Обгорнуся шаллю... Холодні обійми шовкові...

© Ірина Бжезінська

Ми народимось знову

Ми народимось знову колись ... аби просто кохати
І впізнаємось зразу... Бо бачу тебе я наскірізь
Може я буду птахою, ти будеш кленом крислатим
Ми співатимем сонцю... Кохання летітиме ввись.

Або стану рікою... Холодним і сильним потоком
Ти прокинешся вітром... Зірвешся, мов сокіл зі скал
Закружляєм в танку... На танцполі із лілій й осоки
Шепотімеш на вушко... що так ще ніхто не кохав.

Може ти станеш сном... з понеділка...чи от на неділю...
Стану ніччю тобі... Запалаю полярним вогнем.
Ми крутитимем фільми статі-престарі чорно-білі
Про все те що шукали і може нарешті знайдем....

Ми народимось знову колись... аби просто кохати...

© Ірина Бжезінська