Колись, колись дуже давно, коли ще в очах світився вогник запалу, що борзо проривався крізь яскраві пшеничні кучері, вона пила безсоння... Зачитувалась книжками, поглинала в себе і насолоджувалась кожною краплиною безоння.
Так вона любила... І так він не любив... Але це було так захопливо, так сильно, так по-справжньому!
Тепер все було інакше. На крайній випадок були пігулки. Була вечірня втома. Втома від роботи, від людей і від самої себе. "Як я від всього цього втомилася..."- все частіше говорила вона сама собі.
Читати не хотілось. Сон був, як провалля, що розділяв дорогу життя на дні. Безсоння уже не приходило... Не було того запалу, тої чистоти, тих почуттів.
І не знати, чи тужила вона за тим неймовірним виром почуттів, чи то так припав їй до душі смак безсоння, але цього вечора вона вирішила не спати...
