Ми.

Ми заслуговуєм на щастя
ми заслуговуєм на шанс...
пробач моїх шукань невчасність
пробач слова, і їх обман.

Ми не народжені терпіти
вже скільки всього перейшло
впусту гремлять поночі пісні
дні кришаться навкруг, як шкло
...
Ми розлетілись наче круки
понесли в світ свою любов
нам разом бути — просто мука
а так... ми житимемо ... знов

Магія почуттів

в твоїх словах є магія безумства
в твоїх очах - глибинний сум буття
твоїх думок невидиме чаклунство
мене манить, від тебе ледь жива

 

тікаю вдаль, тікаю бо боюся

твоїх висот, твоїх низин і мрій
ти ж листям навкруги кидаєш осінь
в мої пісні, не добрий і не злий

 

твій погляд... ти... такий, як буря

я ж блискавкою небо розірву...
в твоїх руках моя послабла воля
та сил додалось... клич...і я прийду

Ти був би.... другом

Ти був би хорошим другом.

Ми б разом гуляли містом.

Ділили б і сміх, і незгоди.

Як діти б дуріли, без змісту!

 

Ти був би надійним другом.

І вірним, і щирим до болі.

Як дзига життя б'ється колом,

Та все не страшне, як ти поруч

 

Ти був би прекрасним другом!

Гарланили б рок на весь голос,

Читали б журнали, й романи...,

Дивились кіно із попкорном.

 

Ти був би.... не просто другом...

Але, навіть другом не станеш.

Життя розбиває всі шанси.

Ти тут, але це лиш омана.

Цієї осені

цієї осені, як падали дощі

я аж впивалась холодом розлуки
і танули в туман сизі дні
і холодом мені ламало руки...
 
я падала, як листя, на асфальт
у бруд. в болото, людям попід ноги
шукала щастя серед рельсів, шпальт
а осінь грабувала наші долі
 
цієї осені не люблю алегорій
ні пафосу не хочу, а ні слів
і ми уже не ми, а  лиш герої
моїх віршів, оцих сумних рядків.

А час невпинно гине

Ти знай, як розійшлися ми
Не було ані жалю, ані болю
І не шкода уже було мені...
Я просто йшла, і не картала долю.
 

Все що віддала, - хай собі іде

Бо щось нове прийде по цій хвилині!
Єдине, що коробило мене
Що ми ідем, а час ... невпинно гине.

На осінь....

Коли в мені бурлили океани
Ти геть тікав від вітру, від дощу.
Не вистарчало духу капітана!
Як щур тікав... , або чекав в порту.

Ти штиль любив, безвітряну погоду
Коли ішли по курсу в синю даль...
Але на осінь часто сильні грози
Приносять бурі, зливи... і печаль

Сполохані буттям

Ми, - жалюгідні! Вмить сполохані буттям,
Злякавшись ночі,  холоду, і болі
Й майбутньої грози, сховавшись по кутках
Жаліємо себе, картаєм долю....
 
І горді ми своїми помилками.
І ще пишаємось з своєї глупоти...
Гроза мине... і знов настане ранок.
А те, що згублене, - вже більше не знайти.