Весна холодна та ледаща

Весна холодна та ледаща.

Якесь абищо й абияк!

Зима ковтнула сонце натще

І березня - лиш післясмак

Ні зелені тобі, ні квітів

Хоч, кажуть, бузьки у гнізді

Та кожна ніч морозить віти

Тримає бруньки у вузді...

Лиш соки, сили вже нуртують

Аж рвуться уперед, на старт

Ще день - займуться, заквітують

Тепло увійде у азарт...

© Ірина Бжезінська

Чудовий ранок

Таке блаженство - італійська кава

І тепла чашка, ковдра, тишина.

Нові думки, старих невдач заграва

Уже позаду, ще ковточок, два...

І спокій.  Не біжу, не поспішаю

Спалила все, що нести не змогла

Пробачила собі свої печалі

Лиш я і кава... Березень. Весна.

Все буде, знаю... Вірю, мрію, зможу

Вже й сонця промінь будить сон дерев

Який ж цей світ прекрасний зараз, Боже!

Вже допиваю каву  і вперед!

© Ірина Бжезінська

не стала я сильнішою з літами

не стала я сильнішою з літами
мудріше - може, а сильніше - ні
я ніби вкрита шрамами й синцями
торкнеш - болить. внизу, зверху , на дні...

роки мене не гартували зовсім
лиш шматували... я- пекучий нерв
оголений аж до глибин і суті
чи ритм не той а чи слизький паркет?

а як згадати мої дев'ятнадцять
йшла на пролом, без страху і гальма
я гризла правду і усю планету
хотіла врятувати... не змогла

навіть себе не захистила, бачиш
зухвалість щезла, сповільнився біг
колись сміливо йшла на зустріч долі
а зараз визирну і знов під ковдру вжик.

не стала я сильнішою з літами
мудріше - може, а сильніше - ні
я ніби вкрита шрамами й синцями
торкнеш - болить. внизу, зверху , на дні...

© Ірина Бжезінська

Не по-людськи...

Зламати свого слова
Й не чути в тім вини
Відкинути зусилля
Пустититись течії
Якось не по-людськи…

Що це – характер
Чи його відсутність?
Надточене безсилля
Чи просто ница сутність?

І вже замало глупого «прости»
Не по-людськи, не по-людськи…
Пусти…

Вітрила спущені... Вода, вода, вода

Чорнюча і холодна надскорботно

І тиша лунко схоплює слова

І розчиняє 

в ніч

безповоротно...

Немає карти, вітру, зорів..., сил

Немає віри, стрілка зупинилась

Магнітна вісь землі  спинила біг

Чи може

просто

крига розпустилась.

Штиль після бурі наче вірна смерть

Все вичерпано, віддано й забрано

А я так вірила... Але пусте, пусте...

Завжди здається

що іще

зарано...  

© Ірина Бжезінська

А чи буде легше

 

А чи буде легше
А чи буде краще
Що несе прийдешнє
Де ж те світле щастя?

А чи буде просто
А чи будем бути
Замикає простір
Мрії атрибути

Зводить мури гострі
Розтина траншеї
Розкидає кості
Закриває двері

Закриває вікна
Замикає серце
І глуха молитва
Тихо в скороню бється

Віра вже на денці
Сил на все бракує
Днів летить шаленство
Все чомусь дратує

Гамір й лицедійство
Підступи і зради
Наче в мелодрамі
Без кінця, без краю...

А чи буде легше
А чи буде краще
Що несе прийдешнє
Де ж те світле щастя?

© Ірина Бжезінська

Будь що буде...

Агонія. Страшний пекучий біль
Злий трунок вже скував думки та рухи
І та солодка мрія-далечінь
Вже так далеко... Не зове, лиш мучить

Знов запитання поруч, як й тоді
За що, чому, ну як, ну як так сталось
Гудять суворо стомлені вітри
По небу скрізь шугають сірі хмари

Так хочеться цитат і коньяку
І мудрості, а часу так замало
Ми все розтратили, розпили, рознесли
Тут нам уже нічого й не зосталось.

А далі лиш прощання довгий шлях
Розбитий віз, що котиться в нікуди
Агонія. Прощаємось на раз
А далі будь що буде....
Будь що буде...

© Ірина Бжезінська

Вже й рік минув...

 

вже й рік минув

важкий похмурий рік
вже й лік змайнув
зозулькою ку-ку і втік

вже понад рік

хтось врік нас

точно врік

жахливий рік іде на новий лік....

Лиш сипонув печаллю на поріг

І сон приправив полином та маком

Забрав усе, що винести зумів

Лишив порожні очі, сиві хати

Дерев в той рік посохло у саду

Край маминої хати впала вишня

Куди не глянь - усе не до ладу

Усе прокляла зла невтішна тиша

Лежить торішня скошена трава

Прикрита вбого від дощу та вітру

Шепоче серце стомлене слова

Прості і щирі мамині молитви...

Дитяче тихе " Ти ще на війні?"

Вже понад рік не бачились удома

Тут все уже інакше, ми - іні

Вже все не так і так не буде знову.

А кожен день пряде нові жалі

Висмоктує життя, краде хвилини

Я просто бранка, що по битім склі

Іде та йде, і біль цей вже рутина.

Той рік за два, за три із мене зняв

І сліз і сил... Не обійти, не перескочить

Ніхто й не знатиме як їсть людей війна

Як жалить, як кусає, рве та точить.

© Ірина Бжезінська