Якось вранці...

Якось вранці постукаєш в двері

Весь прокопчений пилом АТО

І в тобі лиш належній манері

Скажеш тихо: "Агов, я прийшов".

Скинеш ранець і зношені берці

Обіймеш мене ще раз і ще...

Скільки літ, а зустрілись - як вперше

Серце тьохкає, в грудях пече.

Руки чорні і вицвіла форма

Банка згущика, гільзи, вода.

Більше року тривоги, безсоння

Більше року життя без життя.

"Я погладшав, дивись лиш, кохана

Пузо он як росте на бичках..."

Посміємось. Душі ниють рани.

Час летить навтьоки в бачалачках.

Ти ще там... Спалах, гуркіт крайнеба.

Все шукаєш атошних новин...

От, дасть Бог, ми ще матимем сина

Буде гордий він батьком таким.

© Ірина Бжезінська

Весна холодна та ледаща

Весна холодна та ледаща.

Якесь абищо й абияк!

Зима ковтнула сонце натще

І березня - лиш післясмак

Ні зелені тобі, ні квітів

Хоч, кажуть, бузьки у гнізді

Та кожна ніч морозить віти

Тримає бруньки у вузді...

Лиш соки, сили вже нуртують

Аж рвуться уперед, на старт

Ще день - займуться, заквітують

Тепло увійде у азарт...

© Ірина Бжезінська

Чудовий ранок

Таке блаженство - італійська кава

І тепла чашка, ковдра, тишина.

Нові думки, старих невдач заграва

Уже позаду, ще ковточок, два...

І спокій.  Не біжу, не поспішаю

Спалила все, що нести не змогла

Пробачила собі свої печалі

Лиш я і кава... Березень. Весна.

Все буде, знаю... Вірю, мрію, зможу

Вже й сонця промінь будить сон дерев

Який ж цей світ прекрасний зараз, Боже!

Вже допиваю каву  і вперед!

© Ірина Бжезінська

не стала я сильнішою з літами

не стала я сильнішою з літами
мудріше - може, а сильніше - ні
я ніби вкрита шрамами й синцями
торкнеш - болить. внизу, зверху , на дні...

роки мене не гартували зовсім
лиш шматували... я- пекучий нерв
оголений аж до глибин і суті
чи ритм не той а чи слизький паркет?

а як згадати мої дев'ятнадцять
йшла на пролом, без страху і гальма
я гризла правду і усю планету
хотіла врятувати... не змогла

навіть себе не захистила, бачиш
зухвалість щезла, сповільнився біг
колись сміливо йшла на зустріч долі
а зараз визирну і знов під ковдру вжик.

не стала я сильнішою з літами
мудріше - може, а сильніше - ні
я ніби вкрита шрамами й синцями
торкнеш - болить. внизу, зверху , на дні...

© Ірина Бжезінська

Не по-людськи...

Зламати свого слова
Й не чути в тім вини
Відкинути зусилля
Пустититись течії
Якось не по-людськи…

Що це – характер
Чи його відсутність?
Надточене безсилля
Чи просто ница сутність?

І вже замало глупого «прости»
Не по-людськи, не по-людськи…
Пусти…

Вітрила спущені... Вода, вода, вода

Чорнюча і холодна надскорботно

І тиша лунко схоплює слова

І розчиняє 

в ніч

безповоротно...

Немає карти, вітру, зорів..., сил

Немає віри, стрілка зупинилась

Магнітна вісь землі  спинила біг

Чи може

просто

крига розпустилась.

Штиль після бурі наче вірна смерть

Все вичерпано, віддано й забрано

А я так вірила... Але пусте, пусте...

Завжди здається

що іще

зарано...  

© Ірина Бжезінська

А чи буде легше

 

А чи буде легше
А чи буде краще
Що несе прийдешнє
Де ж те світле щастя?

А чи буде просто
А чи будем бути
Замикає простір
Мрії атрибути

Зводить мури гострі
Розтина траншеї
Розкидає кості
Закриває двері

Закриває вікна
Замикає серце
І глуха молитва
Тихо в скороню бється

Віра вже на денці
Сил на все бракує
Днів летить шаленство
Все чомусь дратує

Гамір й лицедійство
Підступи і зради
Наче в мелодрамі
Без кінця, без краю...

А чи буде легше
А чи буде краще
Що несе прийдешнє
Де ж те світле щастя?

© Ірина Бжезінська

Будь що буде...

Агонія. Страшний пекучий біль
Злий трунок вже скував думки та рухи
І та солодка мрія-далечінь
Вже так далеко... Не зове, лиш мучить

Знов запитання поруч, як й тоді
За що, чому, ну як, ну як так сталось
Гудять суворо стомлені вітри
По небу скрізь шугають сірі хмари

Так хочеться цитат і коньяку
І мудрості, а часу так замало
Ми все розтратили, розпили, рознесли
Тут нам уже нічого й не зосталось.

А далі лиш прощання довгий шлях
Розбитий віз, що котиться в нікуди
Агонія. Прощаємось на раз
А далі будь що буде....
Будь що буде...

© Ірина Бжезінська