не стала я сильнішою з літами

не стала я сильнішою з літами
мудріше - може, а сильніше - ні
я ніби вкрита шрамами й синцями
торкнеш - болить. внизу, зверху , на дні...

роки мене не гартували зовсім
лиш шматували... я- пекучий нерв
оголений аж до глибин і суті
чи ритм не той а чи слизький паркет?

а як згадати мої дев'ятнадцять
йшла на пролом, без страху і гальма
я гризла правду і усю планету
хотіла врятувати... не змогла

навіть себе не захистила, бачиш
зухвалість щезла, сповільнився біг
колись сміливо йшла на зустріч долі
а зараз визирну і знов під ковдру вжик.

не стала я сильнішою з літами
мудріше - може, а сильніше - ні
я ніби вкрита шрамами й синцями
торкнеш - болить. внизу, зверху , на дні...

© Ірина Бжезінська

Не по-людськи...

Зламати свого слова
Й не чути в тім вини
Відкинути зусилля
Пустититись течії
Якось не по-людськи…

Що це – характер
Чи його відсутність?
Надточене безсилля
Чи просто ница сутність?

І вже замало глупого «прости»
Не по-людськи, не по-людськи…
Пусти…

Вітрила спущені... Вода, вода, вода

Чорнюча і холодна надскорботно

І тиша лунко схоплює слова

І розчиняє 

в ніч

безповоротно...

Немає карти, вітру, зорів..., сил

Немає віри, стрілка зупинилась

Магнітна вісь землі  спинила біг

Чи може

просто

крига розпустилась.

Штиль після бурі наче вірна смерть

Все вичерпано, віддано й забрано

А я так вірила... Але пусте, пусте...

Завжди здається

що іще

зарано...  

© Ірина Бжезінська

А чи буде легше

 

А чи буде легше
А чи буде краще
Що несе прийдешнє
Де ж те світле щастя?

А чи буде просто
А чи будем бути
Замикає простір
Мрії атрибути

Зводить мури гострі
Розтина траншеї
Розкидає кості
Закриває двері

Закриває вікна
Замикає серце
І глуха молитва
Тихо в скороню бється

Віра вже на денці
Сил на все бракує
Днів летить шаленство
Все чомусь дратує

Гамір й лицедійство
Підступи і зради
Наче в мелодрамі
Без кінця, без краю...

А чи буде легше
А чи буде краще
Що несе прийдешнє
Де ж те світле щастя?

© Ірина Бжезінська

Будь що буде...

Агонія. Страшний пекучий біль
Злий трунок вже скував думки та рухи
І та солодка мрія-далечінь
Вже так далеко... Не зове, лиш мучить

Знов запитання поруч, як й тоді
За що, чому, ну як, ну як так сталось
Гудять суворо стомлені вітри
По небу скрізь шугають сірі хмари

Так хочеться цитат і коньяку
І мудрості, а часу так замало
Ми все розтратили, розпили, рознесли
Тут нам уже нічого й не зосталось.

А далі лиш прощання довгий шлях
Розбитий віз, що котиться в нікуди
Агонія. Прощаємось на раз
А далі будь що буде....
Будь що буде...

© Ірина Бжезінська

Вже й рік минув...

 

вже й рік минув

важкий похмурий рік
вже й лік змайнув
зозулькою ку-ку і втік

вже понад рік

хтось врік нас

точно врік

жахливий рік іде на новий лік....

Лиш сипонув печаллю на поріг

І сон приправив полином та маком

Забрав усе, що винести зумів

Лишив порожні очі, сиві хати

Дерев в той рік посохло у саду

Край маминої хати впала вишня

Куди не глянь - усе не до ладу

Усе прокляла зла невтішна тиша

Лежить торішня скошена трава

Прикрита вбого від дощу та вітру

Шепоче серце стомлене слова

Прості і щирі мамині молитви...

Дитяче тихе " Ти ще на війні?"

Вже понад рік не бачились удома

Тут все уже інакше, ми - іні

Вже все не так і так не буде знову.

А кожен день пряде нові жалі

Висмоктує життя, краде хвилини

Я просто бранка, що по битім склі

Іде та йде, і біль цей вже рутина.

Той рік за два, за три із мене зняв

І сліз і сил... Не обійти, не перескочить

Ніхто й не знатиме як їсть людей війна

Як жалить, як кусає, рве та точить.

© Ірина Бжезінська

Життя - це будинок

Хтось скаже: життя - то дорога,

А інший - життя,  наче сон

Комусь це спокута та доля

Землі й тіла куций полон...

Для мене ж життя як будинок

Що дали - кладемо униз

Фундамент це гени, це спадок

Це тато і мама, це рід.

А далі цеглинки, дощечки

Хвилинки, знайомства, знання

Всі ранки, всі дні та всі нічки

Тут втрати і всі надбання.

Рядочок росте за рядочком

Хтось вгору іде, а хтось - вшир

Одному важливі віконця

Хтось двері заб'є, лиш поткнись!

В цій хаті на стінах картин

Усе в образах, рушниках.

А там - брудно, холодно, сиро

Так темно-претемно, що жах!

Отам, глянь, шикарні палаци

А тут - скромні хижі стоять

На що вистачало завзяття

Які ідеали манять...

Буває, й сусіди поможуть

А можуть й нашкодити, так

Тут кожен уже на що годен.

Вже хто на що вчився, отак...

Часом, треба щось рехтувати

Буває - й змінити пора

Росте наша внутрішня хата

І повна комора добра!

Для мене життя як будинок

Він встоїть, у бурі і сніг

У грози, негоди лихії...

Він встоїть, він - мій оберіг.

© Ірина Бжезінська

Христос ся рождає! Славімо його!

 

Мої дорогенькі, рідненькі, найкращі!

Хай в серці розквітне кохання та щастя

Хай поруч завжди будуть друзі і Бог

Бажаю вам жити без зрад та тривог.

Бажаю у кожну домівку й хатину

Тепла і дитячого сміху в родину.

Добробуту, злагоди, сили й наснаги

Творити дива та епічнії саги.

Шануйте батьків, дідусів та бабусь

Їх вік та їх мудрість для вас, не комусь.

Шануйте колег, своїх друзів й друзяк

Без них кожен день - ніц не вартий мідяк.

Глядіть на дітей, їх забави та втіху

Живіть як птахи, віддавайтеся сміху!

Ловіть кожну мить та карбуйте у пам'ять

Не слухайте всіх, що вони на тім тямлять!

Ви мрійте, бажайте і йдіть до мети

Бажаю нам злету й стрімких перспектив

Щоб ми дочекались коханих з війни

Щоб був у нас спокій, щоб був у нас мир.

І ще б всім здоров'я на довгії роки

Живіть та радійте без бід та мороки!

Віншую на щастя твого та мого

Христос ся рождає! Славімо його!


© Ірина Бжезінська