Скільки ж нажито хламу ...

Скільки ж нажито хламу

Порохом шар за шаром

Вицвітуть фоторами

Згубляться мрії і плани

Те, що колись носила

Сховане вглиб полиці

Викинути несила

Раптом іще згодиться.

Зміняться може моди

Прийдуть часи інакші

Може, додасться вроди

І буде менше фальші.

Може, затягне рани

Може, буде по вірі

Будуть разом кохані

І перепишем Шекспіра.

Може, але сьогодні

Не відпускає вчора

Біль розтинає скроні

Серце гуркоче громом.

Хроніки воєн і тиші

Мить вироста в миттєвість

Губляться дні і тижні

Б’ються слова мов скельця.

Губляться мрії і люди

І так замало часу

А ми чекаєм чуда

Й того благого щастя.

Скільки ж нажито хламу…

© Ірина Бжезінська

Злива

Мов із відра... Вода. Вода.
Аж хлюпотить. Січе без втоми.
У Львові дощ - немов орда
Змітає все живе з дороги.

Річки поглинули асфальт.
Струмки утворюють озера.
А дощ іде... ще день чи п'ять
Чи тиждень...Осінь як мегера.

Корки, аварії, сміття.
Стоять трамваї. Просто лихо.
І ніц не зробиш до пуття.
Ніде не встигнеш - зливи вихор.

От тобі й жовтень, от він Львів.
Ще вдих і старт - прітьмом додому.
Поміж озер, боліт та рік
Крізь вогку чорну невідомість...

© Ірина Бжезінська

Оксамитно тепло...

А завтра знову 10 і дощі

Холодні ранки, чоботи і светри

І цілу зиму ще на літо жди

Сьогодні ж тепло, оксамитно тепло.

Так неймовірно затишно в душі

Якось неспішно, тихо та спокійно…

Хочу сидіти з кавою в руці

Перед вікном, отак,  золотомрійно.

Це щастя я сама собі складу

Загорну в плед та заховаю в скриню

Зберу останню вранішню росу

Й поставлю на ослоні , як святиню.

Літає вітер повагом, ледь-ледь

Лоскоче листя, підморгне горіху

А потім зашумить як спересердь

І вже за мить тут знов блаженно тихо.

А завтра знову 10 і дощі

Холодні ранки, чоботи і светри

І цілу зиму ще на літо жди

Сьогодні ж  - тепло, оксамитно тепло.

© Ірина Бжезінська

Слова пересохли

Слова пересохли, мов в спеку потоки

Сховались углиб, зачаїлись в душі.

Лиш гляну у очі мигцем, ненароком

Ніхто не спинився, не стишив ходи.

Усі поспішають, біжать навперейми

Життю а чи долі, хто ж скаже, хто зна?

Чужої біди горизонти пустельні

Лякають ще дужче. Дарма, що війна.

Що все ще в окопи закидують міни

І снайпер шукає вразливу мішень

Розтяжок нові павутини на зміну

Старим, що взірвались... І от так щодень.

І от так щоночі. А ночі холодні

Лиш ліс, втома, зброя і сірий бліндаж.

Консерв ніби досить, та щось не голодний

Чогось би із дому... Змінить антураж...

Він мріє про дім, про добробут і спокій

Про вечір у парку, про книгу й сім'ю

Та знов у новинах плетуть дифірамби

Перевертням  мінським, ніяк не збагну

Що то за вкрай велемудрі маневри

Постійний процес та ефекту катма

Одні в мерседесах, одні - в бетеерах

Комусь на розвагу, комусь за життя...

Читати, молитись і їсти, ...і жити.

Слова пересохли, як в спеку річки.

Та мовчки найлегше долати та бігти

Боротись.... Боротись... Сягати мети!

© Ірина Бжезінська

Ти знаєш, що ти — людина?

"Ти знаєш, що ти — людина?"

Б'ють новини і кулі у ціль на ураження.

Безіменна статистика втрат та каліцтв.

Ми усі як мішені - безликі, налякані...

Вже таємно занесені в чийсь таки звіт.

Просто крапка чи хрестик і "до виконання"

Або тут або там кожен -  цифра, гачок...

А Людина, а кожен з нас Божий посланець

Неповторний, єдиний! Жахливий підлог!

Вже ніхто не шукає у людях людського

Там де "соті", зачистки і лиш позивні.

Знівельована сутність життя. Свій чи ворог.

Пряме влучення в душу... Усе у вогні.

Б'ють новини і кулі у ціль на ураження.

Безіменна статистика втрат та каліцтв.

Але кожен - єдиний. Пригадуєш, парубче
Василя Симоненка прекраснійший вірш?

© Ірина Бжезінська

Ранок

часом просто несила

слабка уже, 

нерви, гормони

віриш, так би й сиділа

у хаті

дурні забобони

заборони, прокльони і трони

а мені б ти був поруч і трішки такої погоди

усе кубарем, виром

не встигнути

не перейняти

риска стала пунктиром

що завтра

хто ж годен те знати

упізнати, спіймати, зазнати

будем долю-недолю мов книгу старезну гортати

я дивую й дивуюся

кволі, слабкі

часом сильні

ні про що не шкодую

тікають думки

семимильно

сакрально, морально, банально

мріє вечір хутчіш огорнуть мою спальню.

ми в театрі абсурду

уперто

під саму завісу

чи принцеса чи монстр

нестерпно

ті ж ролі, ці ж лиця

сниться чиста водиця у бабціній диво-криниці

і так хочеться пити, так хочеться правди напиться.

та на ранок забудеться

смуток

розчиниться, зникне

раптом все іще збудеться

ну, не сьогодні

колись там...

по світам, по шляхам, по літам

йде новий день й несе чудеса.

© Ірина Бжезінська

Літній вітер

Колише вітер трав густе волосся

Лоскоче шиї велетнів-дерев
Гуляє досхочу у липи в гостях
Нап’ється меду, й знову за старе

Безпутно скине сіно із копиці

Розкине двором начиння старе
А потім враз притихне, розчиниться
І вже за мить – стодоли стріху рве.

Та лиш надвечір втомиться шаліти

Розпечений, як справжній літній день
Він спуститься до нас сюди, до річки
Й співатиме тужливих тих пісень…

© Ірина Бжезінська