Сорок один

Сорок... Вже сорок один
Зморшки - шляхи у душу
Я наче пілігрим
Просто іду, бо мушу

Мушу іти вперед
Мушу вклонятись сонцю
Міцно тримати світ
В серці і на долонці...

Просто один, одна
Сорок - це так багато
Просто добра і зла
Барви лягли строкато.

Просто не просто все
Сорок один... Лічила
Осінь, нічне шосе
Час мов стрілу пустила...

Сорок... Вже сорок один

© Ірина Бжезінська

Зубожілі

Я вірю, я знаю, що ми зубожіли
На совість і правду, звитягу і віру
На честь і на гордість за своє, за рідне
Ми так зубожіли, що втратили гідність.

А шоу триває, овації плебсу
Нема журналістів, нема вже і преси.
За те, що на хліб... вже б і душу продали
Всі судді, юристи й штабні генерали!

Знімаємо прапор, лишаєм кордони
І душу Вкраїни вже зводять судоми
От що ж це за виплодок - зрадити матір?
Й мільйони загублених душ в казематах...

Вигнання і голод, зруйновані долі
Історія вчить, але ми - безголові
Отак зубожіли, що лічимо євро
А свою країну ведемо у пекло.

Я вірю, я знаю, що ми зубожіли...
Сліпі та глухі, вже на геть збайдужілі
Волаю в пустелі - прокиньтеся, люди!
Вже зрадив народ сьогочасний Іуда....

Читайте і думайте! Думайте добре!
Ми діти козацькі, нащадки хоробрих!
Ми діти Шевченка, Франка, Українки!
І "Слава героям" лунатиме дзвінко!

© Ірина Бжезінська

Осене, я тебе вже люблю

Осене, я тебе вже люблю
З першого дня, з першої айстри, чуєш?
Цей теракотовий смуток, тумани, росу...
Ти неймовірна! Ти вабиш, тримаєш, чаруєш!

Осене, може давай на "ти"
Нам по дорозі, я знаю, ти знаєш також
Скинемо спогадів листя із висоти
Трохи поплачем дощами над болем невдачі

Осене, осене... шалі, шкарпетки, плащі
Ранки холодні та спека в обідні години
Вже не почуєм пташок... Не співають вони
Лиш гул машин застряга у пустій павутині

Осене, я тебе вже люблю
Ми ніби роки знайомі, давай святкувати!
Ти дуже вчасна... Пригубим вина з кришталю
Й будем всю ніч про спекотні часи пліткувати...

© Ірина Бжезінська

Днів пелюстки

Я не знаю, що буде потім...
Після смерті, чи післязавтра
Вітер листя жбурляє в очі
Й носить небом похмурі хмари

Зараз осінь, і це, - мов кара
Наче вирок, як постріл в серце
Ми чекаємо літа... марно
Відганяєм цей день, як вперше

Скільки всього... мине, не верне
Скільки часу... розтане, зникне
Скільки слів ... а почути важко
Скільки душ... а душі не видно!

Я не знаю, що буде потім
Після смерті чи післязавтра
Я не вмію спиняти потяг
І не маю секретів щастя

Просто ранок немов кульбабку
У долоні зловила хутко
Просто вчуся... жити й кохати
Просто сипляться днів пелюстки...

© Ірина Бжезінська

Балансую

Балансую... край серця - край линви
Лиш вперед, не дивитися вниз!
Балансую... Своїми-чужими
Щастя - горе, то згуба чи приз?

Часом хочеться просто спинитись
Не дивитись вперед і не йти
А стрибнути униз, розчинитись
У вчорашніх помилках, як в сні...

Не боротись із вітром і словом
А піддатись...Хай буде, як є...
Назавжди чи отак тимчасово
Я втомилась... Зламалась. Пече.

Балансую... Край серця - край линви
Треба йти. Просто треба і край!
Хай нуртують навкруг чорні зливи
Знизу - пекло... Десь може є й рай.

Хвиля слабкості, жалю та смутку.
І дорога.... шляхи без кінця
Хтось подасть кусень хліба чи руку...
І я втримаюсь.... Буду жива!

© Ірина Бжезінська

Буде гроза...

Вже й по дощу. Знов сонце і задуха.
За мить - стемніло... Нас це не мине
Буде гроза... Вода, немов сивуха
Біжить, стікає, топить і жене

Жене вперед... Хоча, хто годен знати
Куди веде дорога ця, життя?
Це ж лише дощ... Йому б лише тікати
А нам - ховатись хутко в укриття.

Ховатися...погода, ціни, люди
Чиїсь поради, хто б це і куди
Ховаємось від болі і облуди
Ховаєм серце, дістаєм шипи...

Буде гроза...

© Ірина Бжезінська
 

А у сорок хіба кохають?

А у сорок хіба кохають?
А за сорок хіба живуть?
Літо поспіхом сходить на ніц
Серпень. Мудрі вже зиму ждуть.

Я мов яблуня - не вродила
З'їла гусінь плоди та цвіт
Навесні я чекала дива...
Вже змирилась. Живу як всі.

Ночі холодом трусять листя
Душу шарпає вітер й дощ
На гілках всохли птацтва гнізда
Самота потребує площ...

Я стояла вже не чекаючи
Просто точка, жива мішень
Ти ж з'явився неначе марення
Як останній ще теплий день

І ураз все заграло барвами
Закрутилось як дзиги вир
Хто тепер я? Квітує папороть
Плаче мавка та виє звір...

А у сорок хіба кохають?
А за сорок хіба живуть?
Може вже не потрібно планів
Лише день. Лише гола суть.

Кілька слів. Кілька стиглих яблук.
Буде сидр. Новий врожай.
Зацвіту. Відкоркую радість.
Буде все... Просто мрій й бажай!

© Ірина Бжезінська