Іти вперед...

іти вперед, іти і не спинятись

іти вперед, хоч на підошвах кров

хоч вже бракує кисню щоб дістатись

вершини, де жевріє наш вогонь

іти вперед, без втоми, без зупину

іти...долаючи за кроком крок

іти, хоч погляди вже колять спину

і осуди летять, немов пісок...

але ми йдем, ми йдем, і в цьому наша сила....

ми йдем й леліємо в душі тепла вогонь

ми йдем і вірим в силу молитов і віри..

у правильність цих дій, у сенс безсонь...

я знаю, знаю, що на цьому світі
у круговерті всіх доріг й шляхів
ми мусимо знаходити ті миті
коли єднає поклик дві душі

Хочу любові ....

Хочу шаленства дикого вітру

Що листя зриває й розносить по світу…

Хочу тендітності сонця весною
Коли спів пташок розлетиться луною…

Хочу спекотності літнього півдня

Коли обпікають проміння обідні...

Хочу я стрімкості річки гірської

Хай все лихе з серця змиє водою…

Хочу осіннього вальсу у барвах

Хочу зимової тиші у парку

Хочу тебе… і без тебе я гину

Хочу любові… кохай мене, милий!

Тобі не має діла до моїх небес....

Коли щось змінюється у душі, у почуттях, це насамперед можна відчути по інтонації голосу, коли ми відповідаємо "так.." Ще..."так"

Тобі не має діла до моїх небес,

Тобі не має часу на мої скитання!

Щоб йти вперед – немає вже бажання...

Не має віри і нема чудес…

Болить душа, коли стискає горло

Якесь беззвучне і надривне – йди….

Болить душа, коли остання гордість

Мені шепоче – де є я , ти, ми?

Слова скінчились, і скінчилась тиша,

Скінчилась віра… віра в чудеса.

Вогні погасли, розійшлися гості ...

Триває наше звичнеє життя…

Закохана....

Закохана… і безпорадна.

Натхненна і розбита вщент!

Дві протилежності так марно

Об’єднувать в один момент.

Кляну і каюсь…і тікаю

Від себе …але як втекти.

Коли кохання кличе, вабить,

Коли навкруг все – тільки ти!

Гублюсь, знаходжусь і намарно

В собі затримую слова…

Кохання моє, моє щастя!

Лови мене, я вже твоя!

Не можу спати

Не можу спати. Мучають думки

І я гублюся в їх безумнім леті…

І я не знаю, де я, а де ти?

Не знаю на якій я є планеті…

В думках моїх все звелось нанівець,

Усе життя, усі падіння й злети.

І лише ти – як сонця промінець

Ведеш мене до світла крізь лабети.

Тікають сни, а час стоїть на місці

І мучає мене не знать за що…

Життя бурлить навкруг в моєму місті

А я стою, сама, ну казна-що!

Чому думки мої такі бурхливі?

Чому життя моє таке стрімке?

Чому це почуття несе мене на хвилі

А щастя наче скло, таке ламке…?

Не можу спати…Мучаюсь, ховаюсь

Із головою в ковдру та думки

Мене мов стріли гострі настигають

І колять, і впиваються в боки…

О, Боже, дай мені терпіння!

О, Боже, дай мені терпіння!

Більше нічого не прошу!

Дай сили вірить в провидіння

У долю вірить, у мету

Життя

Або його безцінність

На тлі твоїх страждань, висот!

О, Боже, дай мені терпіння

Пройти стрімкий цей поворот

Життя

Пройти, і не зламатись

Пройти, хоч боязко в душі!

Хоч вже втомилась спотикатись

Але цей шлях, - шлях до мети

Життя

Що ти мені призначив.

Що маю взнати, перейти…

Терпіння лиш мені забракло

Дай Боже сили, не лиши…!

Я тебе забуваю

Я тебе забуваю,

Я усе забуваю,

Кожен погляд і запах

Назавжди відпускаю.

Ви летіть, не вертайте,

Розчиняйтеся в смутку,

Потоніть у туманах…

Бо так треба, так мушу!

Я тебе забуваю,

Я усе забуваю,

Кожен день, кожен спогад,

Навкруги розсипаю.

Розсипаю, як перли,

Що були білі-білі.

Але з часом зітерлись,

Стали тиснути в шию.

Я тебе забуваю,

Я усе забуваю…

Серце вабить дорога,

А що далі  – не знаю.

Плаче туга сопілки,

Де не гляну – там пустка

У котрій наче гілка

Щастя тріснуло лунко…