ЩАСЛИВИХ СВЯТ!

Усе мине, пригадуєте фразу.

І це мине, і це колись мине...

Пустіть за вітром прикрощі й образи

Тримайте поруч справжнє, головне

Любіть, цінуйте миті, доторк, погляд

Дрібненький дощик, приморозь вночі

І кожний теплий і глибокий спогад

Про те, що було - cхований в душі.

Творіть добро, ділами і словами

Творіть! Творіть! Людина - божий син

Ми здатні гори зносити думками

А поглядом - сягати даль вершин

Повірте в себе і себе рятуйте

Себе творіть, не зраджуйте себе!

Себе найкращим настроєм частуйте

Йдіть до мети, не потім, а тепер!

Цей рік буде таким, яким захочеш

Яким ми його створимо, повір

Бажаю усім щастя і здоров'я

І вірних друзів! І смілих мрій!

© Ірина Бжезінська

лиш день минув...

лиш день минув, звичайно, що болить

болить аж так, що губиться свідомість

і так кортить набрати номер твій

й прошепотіти: "все гаразд, я поруч"

але не можна, ми тепер чужі

це рішення правдиве й остаточне

і правильне. ми зовсім вже не ті

котрі під місяцем гуляли ночі...

нема романтики, образи, наче лід

крижинкам скували серце моє

я дорікала, ти вже так не міг

ми гиркались, як півні на порозі

я готувала ось такий кінець

хоч так тягнула, ну ще раз, а раптом

але не сталось жодне із чудес

ти був лиш ти, а я - то я... як фатум.

лиш день минув, звичайно, що болить

болить аж так, що хочеться кричати

а ще так хочеться усе оце спинить...

з тобою дихати разом, кохати...

ти прощавай, забудь всі номери

всі витри фото, смски, вірші

люби, хоч не мене, але люби

і будь щасливим...

справжнім, добрим, іншим...

© Ірина Бжезінська

Як ми...

Я так кричала, чув мабуть весь дім

Я так кричала ... аж повітря бракло

І слів летів безглудий моветон

Летів

Як камікадзе

Навперейми, насмерть...

Як ми могли... Як ми...

© Ірина Бжезінська

«Не любить той, хто не любив завжди»

Ти друг мені, та істина дорожча

Я не збрешу собі.. Ти бачиш сам

Як місяці ішла душа на прощу

Складаючи молитви на вівтар.

Як вірила, як пестила надію

Приспала розум, чаклувала сном

Та ми у нім – бездарні лицедії

По першій дії всохли, наче жом…

Читаю Арістотеля цитати

І він правий, правий, як не крути

Віки минули, ми все ті ж примати

«Не любить той, хто не любив завжди»

© Ірина Бжезінська

Розлука

Розлука тягнеться, як джгут
Перетискає руки, вени
Скрутила серце... там чи тут
Чи день чи ніч,яри, кургани...

Життя, розбиті об броню
І долі, мінами прошиті
Як видих, коротко - люблю
Як вдих - і я... Щодень, щомиті...

Короткий сон і сизий дим
Розлука... довга і тривожна
І сум мов пил, засипав дім
Кружля в повітрі. Аж морозить.

Нелічено було, було
Гуло повітря поміж нами.
Мовчав, як завше телефон.
Лиш в скроні гупало... як знаки.

Розлука тягнеться, як джгут
Перетискає руки, вени
Скрутила серце... Там, де ждуть
Зтрусили цвіт міські каштани....

© Ірина Бжезінська

Не побіжу

 

Та їдь вже, їдь, ну їдь... Не побіжу
Іду своєю звичною ходою
Не встигла на автобус? Підожду
Прийде наступний... Аж яка погода!
Та й де спішити. По що? І куди?
І так той час летить, неначе вихор...
Здається вчора був ще молодий
А вже сьогодні тридцять, сорок з лишком...
Ще вчора біг з роботи у садок
Ще вчора школа... Вже дорослі діти
І ніби можна знову бути вдвох
І просто жити...жити і радіти.
Але чогось гнітить порожній дім
Бракує галасу і того бігу, темпу
Два звичних речення і швидке " па" потім
Світ зажував мене, немов стару дискету.
Не поспішаю, звичний вже маршрут
Куди мені летіти, по що, нащо?
Я зачекаю... Роздивлюсь навкруг
Який ж сьогодні день...
Й який, до біса, настрій.

© Ірина Бжезінська

Ворони

Все поховалося, померзло

Лиш вороння шукає харч

Підійду, відлетить на метр

Й чатує...там горіх, як скарб.

Зима, тому то й все зчорніло

Хмарище суне, буде сніг

Ворони купчаться на липі

Смеркає рано. На нічліг.

Та раптом щось... і галасливе

Крилате військо шугане...

Навсібіч...шуму-шуму лине

Щось суне чорне та страшне....

 ***

Зостались з нами лиш ворони

Всі повтікали, всі, - поглянь

Не дорікнеш, не поговориш

Не посмієшся...без прощай

Якось усі, мов з дива, зникли

А ми й незчулись, як за день

Чи за годину все принишкло

Лиш вороння літає чернь....

© Ірина Бжезінська