Двобій і часом

лапала час, триножила, тримала

він ж утікав, дражнив мене й зникав
а я шукала..наче ту примару
поміж старезних й ветхих диких скал...
 

годинник, ніч, а потім знову ранок

він брав на кпини...він вже, а не я
мене зацьоковував...між інших полонянок
лічила дні... і вірила в дива

двобій на смерть, і я його програю

хоч борсаюсь до сили, до країв
собі вина востаннє наливаю
і гострю ніж...з дошкульних метких слів

не заарканю...й ти мене не зломиш

поглянь у очі...що ти бачиш там?
я спорожніла, наче сон дівочий
в якому гріх обміняно на крам

минають хати, люди і планети

дороги, церкви, і ліси й поля
мій візаві ... у дивних амулетах
де серце - стрілка,
тікі-так...
тільки так...
доля.

© Ірина Бжезінська