Шкода...

Дурацький тремор, наче листя
Осики вітер б’є… по пальцях і руках…
Хвалися!
Ну як, відчув себе вже мачо
За котрим бігають, за котрим плачуть?
Схаменися!
Вернися сам до себе…
Віднайди
Вузеньку стежку справжньої мети…
Пожди,
Мовчи… Ще слово й буде пізно…
Ні…іди!

Я звісно буду пам’ятати
Кохання дні, що мов латаття
Ховали озеро душі
Від болю… а потім прокляття
Якесь упало …
Все пішло
Не так як треба, не до того
Ставали ми позліші злого
А потім… твої…
Все, пройшли.
Я звісно, буду пам’ятати
Як посивіла, вже не та
І тремор цей… так не здолати…
Не молода, не молода…
Хоча, я віку не боюся
У зморшках – істина своя.
Ти йди, я ще на мить лишуся
Побуду в тишині сама…

Ще з тиждень тому ми у світі
Лиш починали разом путь…

Шкода на підвіконні квітів
Вони без мене пропадуть.

© Ірина Бжезінська