Час...

хвилини скапують як кров

із серця, зраненого часом

мій сум, мій біль, моя любов

наповнюють незриму чашу

зтупилось лезо, згас вогонь

захмарилось блакитне небо

збирає осінь листя шпон 

і вже не пахне в полі мята

стояти осторонь мені

якось незвично, некомфортно

та серце втомлене в борні

шукає тиші і спокою...

а час іде... незримий змій

в очах його роки, століття

заплутані безглуздям днів

зугублених у мрій суцвіттях...

Любов...сьогодні в цьому слові

Любов…Я  мандрівник,

а ти- мій храм далекий.

Я йду до тебе, йду не знаючи доріг.

Іду у холод, мряку, йду у спеку...

А ти…Немов фантом води в пустелі далині.

 ---

Любов… Я не шукаю в ній відради

Не жду від неї зцілення, чудес…

Вона, як вірус, стопорить одразу

І дихання спиняє нанівець…

Любов… сьогодні в цьому слові чую скрипи

Дверей, що зачинились і вікон

В які уже ніхто не виглядає, тихо

Душа мовчить. З тобою в унісон…

І ти мовчи. В словах так мало правди

Так мало світла….віри і тепла…

Ми були у любові наче діти!

Ми ждали літа… а прийшла – зима!

Осінь

Ось вже і осінь золотить поріг

Змиваючи дощами запах бруду.

І холодно… І щось пече й болить

Що скоро час минув, проходять люди

Пліч опліч, чи окремі перехожі.

Ідуть у сіре, в чорному вбранні.

І я уже на них так прикро схожа, -

Така ж як всі, обідрана в душі.

Навкруг мене горює листя спека.

Метуть вітри і гасяться зірки.

Ми тут, ау! Це ж близько, недалеко….

Та к де ж те сонце? Де його пісні?

Ми відпустили час...

Ми відпустили час, як птаха з рук

Він покружляв над нами і розтанув...

Лише з крила зронив одне перо

Одну краплинку на траві зоставив...

Він розчинився в сивій далині,

Збентежив душу, потім зникнув тихо.

Здалека линуть лиш сумні пісні,

І вітер в полі трави ледь колише...

І нам не втимати в собі постійний рух...

Нам не зловити мить, не стримать подих...

Ми відпустили час, як птаха з рук

І він злетів, залишив нам лиш спомин....

Іти вперед...

іти вперед, іти і не спинятись

іти вперед, хоч на підошвах кров

хоч вже бракує кисню щоб дістатись

вершини, де жевріє наш вогонь

іти вперед, без втоми, без зупину

іти...долаючи за кроком крок

іти, хоч погляди вже колять спину

і осуди летять, немов пісок...

але ми йдем, ми йдем, і в цьому наша сила....

ми йдем й леліємо в душі тепла вогонь

ми йдем і вірим в силу молитов і віри..

у правильність цих дій, у сенс безсонь...

я знаю, знаю, що на цьому світі
у круговерті всіх доріг й шляхів
ми мусимо знаходити ті миті
коли єднає поклик дві душі

Хочу любові ....

Хочу шаленства дикого вітру

Що листя зриває й розносить по світу…

Хочу тендітності сонця весною
Коли спів пташок розлетиться луною…

Хочу спекотності літнього півдня

Коли обпікають проміння обідні...

Хочу я стрімкості річки гірської

Хай все лихе з серця змиє водою…

Хочу осіннього вальсу у барвах

Хочу зимової тиші у парку

Хочу тебе… і без тебе я гину

Хочу любові… кохай мене, милий!

Тобі не має діла до моїх небес....

Коли щось змінюється у душі, у почуттях, це насамперед можна відчути по інтонації голосу, коли ми відповідаємо "так.." Ще..."так"

Тобі не має діла до моїх небес,

Тобі не має часу на мої скитання!

Щоб йти вперед – немає вже бажання...

Не має віри і нема чудес…

Болить душа, коли стискає горло

Якесь беззвучне і надривне – йди….

Болить душа, коли остання гордість

Мені шепоче – де є я , ти, ми?

Слова скінчились, і скінчилась тиша,

Скінчилась віра… віра в чудеса.

Вогні погасли, розійшлися гості ...

Триває наше звичнеє життя…