Для мене Львів поділений на двох…

На тому боці Львова також дощ?

Твоєму боці? Також холод, мряка?

Для мене Львів поділений на двох…

На два фронти, з кордону ворон кряка…

Як там у тебе? Осінь чи весна?

Метуть сніги чи розквітають липи?

У мене тут дощі, дощі, дощі

Поночі ж небо палить смолоскипи…

Не спиться, так, хоч часом у пітьму

Я падаю розбита та безсила

Та не шкодуй мене, я цього не прошу

Я маю лише те, що заслужила…

Тьмяніє осінь, справа до зими

Моя частинка Львова захиріла

Все стало сірим: сад, будівлі, дні

Таке сумне і так придатне в риму

На тому боці Львова також дощ?

Твоєму боці? Також холод, мряка?

Для мене Львів поділений на двох…

На два фронти, з кордону ворон кряка…

© Ірина Бжезінська

Що твоє- те не втратиш, не твоє - не тужи

Ніби змовися світ, все на мене звалилось
Що не зроблю - не так, де б не йшла - не туди
Лиш до діла слова ці згодились:
Що твоє- те не втратиш, не твоє - не тужи

Я стаю крижаною, холодною, злою
Юрби навколо мене, ну як горобці
Кожен з них норовить ще б додать мені болю...
Що моє-те не втрачу, не моє - то іди

Десь я схибила, знаю, а десь поспішила
Десь не змовчала може... десь все навпаки
Доля мовби пограти зі мною схотіла...
Що твоє - не загубиш, як нє - не тужи

І в нещасті є щастя, і в смутку є радість
В просі є ще зернята а в серці любов.
Хай все зараз не так, але світу порядок
Нам лишає лиш наше,
Чуже ж ...відійшло

Якби...

Хотіла прийти, але ти не кликав...
Хотіла пробачити, та ти мовчав...
Хотіла сказати, але ти не слухав...
Не стукав, не бавив, не ждав і не звав...

Якби лиш постукав я б двері відкрила
Так тепло в світлиці, й усе на столі....
Якою б не була холодною днина
Я дам тобі більше, ніж хтілось тобі....

Якби лиш прийшов і до серця долинув
Торкнувся до вуст, пригорнув, як пташа
Розквітла б ураз, як гірська полонина
Диковинним цвітом та барвами дня.

Якби лиш почув те, що може й не кажу
Що каменем тяжким на серце лягло
Я була би лагідна, лебідка-пава
Ти ж соколом був би...любов та добро.

Якби...та холонули страви вечірні
Марніла з лиця, барв вінець усихав...
Якби ти постукав, я б враз відчинила....
Та ти не спішив....тихо вечір минав.

Та ж ми не пара

Та ж ми не пара....
Всі про то казали
Хтось вголос,
Інший нишком, в вус....

Та ж ми не пара
Я - така шалава
Кручу тобою....
Ти ж - ні пари з вуст...

Отак брехали...
Чорнили, шепотіли, гей
Та ти ж такий...
Вона ж....
Все ж видно
Як у ясний день!

Навіщо це, і пощо інше?
Ще встигнеться, постій, пожди...
Ти слухав їх, а я марніла
Гнівила серце, била дні

В чеканні і пустих надіях
Ти слухав їх, мовчала я
Лиш дощ мочив дівочі вії
Раділа миті, все несла....

А потім якось враз розбилось,
Розсипалось й буряном поросло....
І то не світ, не прикипіли кпини...
Це ми не сдержали, не зберегли тепло....

Ніхто не винен перед нами, жоден
Хай хто собі що думав, що казав....
Чи пара ми, чи ні, хто й кому винен....
Не годен чоловік розбите те, чого не мав...

У кожного свій шлях....
Свій Бог....
Свій план

На згадку....

Коли зійшли сніги в густі болота

Все відсиріло, скулилось ураз
Холодний вітер добивав ворота
Вони рипіли тоскно...раз у раз.

Ти підхопився, наче від лихого

Пішов собі... свій чуючи тріумф
Лишив мене голодну і убогу
В холодній хаті...  на пожертву мух.

Погана рада жалість до самого

Поганий радник поспіх... але хай
Ти навіть не спинився на порозі
Погордував, зневажив... і нехай

Я злилась мить, аж холода нечутно

Було від жару злості...та потім
Я відпустила все, хай як би скрутно
Я вигребу, робота, діти, дім...

Чорніли стовбури, життя тривало далі

Минув вже тиждень...ніби й не болить
Ти вирішив за нас, то й йди подалі...
Роби що знаєш, люд не боронить....

Холодна осінь і глибокі тіні

Сірющий сніг й розбитий шлях у даль
Старезна істина неначе тлін на стіні
Ти-Я....нещастя ( щастя) свого є коваль...

© Ірина Бжезінська

Шукаємо дороги

Шукаю я, шукаєш ти, дороги
Ідуть у ніч, по ямах, болотах
Забризкані, знеславлені, убогі
Вже ледь повзем, а ще далекий шлях.

Уже і літо відійшло, відплило
Та відлетіло в вирій, холода...
Що не сховали - знищилось, зігнило
І йдуть без ліку в даль мої літа.

А скоро сніг...безлика сірість смутку
Бруківки цокають, думки кудись летять
Ми п'ємо чай, немов найгіршу трутку
Гірку і чорну, руки аж тремтять...

Шукали ми погоди чи нагоди
А чи пригоди доброї, чи ж ні?
Що вже було, пересказать не годен..
Було та й все, гори тепер в вогні!

© Ірина Бжезінська

Двобій і часом

лапала час, триножила, тримала

він ж утікав, дражнив мене й зникав
а я шукала..наче ту примару
поміж старезних й ветхих диких скал...
 

годинник, ніч, а потім знову ранок

він брав на кпини...він вже, а не я
мене зацьоковував...між інших полонянок
лічила дні... і вірила в дива

двобій на смерть, і я його програю

хоч борсаюсь до сили, до країв
собі вина востаннє наливаю
і гострю ніж...з дошкульних метких слів

не заарканю...й ти мене не зломиш

поглянь у очі...що ти бачиш там?
я спорожніла, наче сон дівочий
в якому гріх обміняно на крам

минають хати, люди і планети

дороги, церкви, і ліси й поля
мій візаві ... у дивних амулетах
де серце - стрілка,
тікі-так...
тільки так...
доля.

© Ірина Бжезінська