Так важко...

Так важко повірити в чудо,

Коли не у казці живеш.

Так важко пустити у душу,

Коли злість людська є без меж.

Так важко сказати всю правду,

Коли не цінують її.

Так важко поставити крапку,

Або проказати «Прости».

Так важко підтримати друга,

Коли так бракує нам слів.

Так важко прожити розлуку,

Як серце горить у вогні.

Так важко почути благання,

Коли стільки бруду навкруг.

Так важко відчути кохання,

Й не знати – хто ворог, хто друг?

Спека

Десь йдуть дощі, а в нас – ані хмаринки

А в нас - ані краплинки не впаде.

Додолу втомлено зігнулися стеблинки

Та сонце спалює безжально все живе.

Ця спека тягнеться, вкриває, накриває…

Все задихається і душиться в жарі.

А сонце все палає і палає

Й проміння рясно посила сухій землі.

Десь йдуть дощі. А в нас суцільна спека

Лише піски та в порохах сади…

Що бачу я – і близько і далеко

Все гине й мучиться у спеку без води..

Все гаразд...?

В руках – мобільний, у думках - тривога

Е-майл перевіряю раз у раз...

Ну надішли хоча б єдине слово!

Ну напиши – «У мене все гаразд»!

Я ж не прошу писати по сторінці,

Я не прошу віршів і довгих фраз.

Ти все спини навкруг, лиш на хвилинку

І напиши – «У мене все гаразд!»

Я слів чекаю цих, як сонця, як світанку.

Як дня нового, що прийде зігріти нас.

Прости мені цю дивну забаганку

Та напиши – «У мене все гаразд!»

Люблю це літо!

Люблю, коли подує вітерець
І хвилею стривожить дикі трави…
Люблю, коли дзижчання дикий лет
Підносить небо вгору на октаву...

Люблю це літо, запах чабрецю
Що у повітрі розкошує й вабить.
Вслухаюсь, як осока ялівцю
Розповідає про пташині мандри.

Люблю отак згубитись у лісах,
Забувши про тривоги, місто, спеку.
Іти вперед, без стежки, без мети,
Іти, іти, іти … кудись далеко…

Слова...

Слова живуть своїм життям.

Вони – живі, вони – мінливі.

В словах є зміст, є почуття.

Є магія і дивна сила.

Слова минають, мов роки.

Відходять та вертають знову.

Слова складаються в рядки,

У сварки, вірші та розмови.

Слова – живі. Слова –міцні.

Слова – рушій чи перепона.

Слова – мов джерело ріки,

Що завжди досягає моря.

Слова.. Вони такі прості…

Та складно їх знайти, добрати.

Щоб викласти такі стежки,

Що приведуть на рідні хати

Слова – мов птахи в висоті

Летять, відлунюють, голосять…

Слова! Благаю, не мовчіть!

Скажіть все те, що серце просить!

Фатальний день

Сьогодні я – вкрай небезпечна.

Все валиться мені із рук.

Невчасна, хибна, недоречна...

Несу нещастя, наче крук.

Що не торкну – усе невдало.

Що не візьму – летить униз.

Я вже й не знаю, як так сталось.

Й ти відійди. Не стій поблиз…

Сиджу, не дихаю, без руху.

Мовчу, боюся слів своїх.

Для мене день цей – просто мука

Минай скоріш, минай скоріш…

Гроза – мов оберіг душі

Як вітер зірветься із хмар,

І здійме круговерті пилу.

Енергії стрімкої шал

Мене мов пух, візьме на крила.

І я здіймусь понад світи,

Понад кордони та угіддя.

Понад ліси, гаї, сади,

Нестиме вітер без повіддя.

Я відчуватиму, що світ,

Такий прихильний, добрий, щирий.

І ця гроза – лише привіт.

Мій сильний захист від зневіри.

Гроза – мов оберіг душі.

Весь змиє бруд, обпалить рани.

І у суцільній темноті

Освятить шлях новий вогнями…