понеділок, березня 24, 2014

Збірка "ЦЕ НЕ ЛЮБОВ"


Ірина Бжезінська
Львів 2002


Любов. Любов - це завжди двоє.
Останній шанс, смертельна зброя
Богів...
А ми, ми просто люди,
Cкуштуєм, збрешем  і
Забудем...

Не судилось і не каялось,
Просто далося взнаки.
Ох, як швидко душа ламається
У загравах твоєї душі.
І не було,
Щоб просто бути.
І не вмерло. Камінний хрест.
Коли довго чогось шукаєш,
Хочеш вірити, що знайдеш.

Відсутність у тональності розлуки,
Беззастережність звуку як мішень.
Шкодувати себе не буду,
Просто розіб'ю -  дзень...

Застигне день в моїх тремтливих пальцях
І заболить, як порвана струна.
Проллється кров: не перша, не остання,
А просто дня минувшого луна.
Впаде гілля лушпинням снігу,
Хтось лишить там свої сліди...
А у душі ще, знаєш, було...
Я знаю, було, та не знайти.

Цей пейзаж...
Я бачила його в своєму сні.
Ми йшли так тихо-тихо
Й дивилися у небо.
Іще рука в руці.
Душа не чула лиха,
Співали солов'ї, теплом зігріті...
Ми йшли.
Я чула кроки, і слова, і зелень трав,
Хміліла голова від чаду щастя.
І ліс співав. А день сповзав
По барикадах  шляху до наших душ.
Ти пам'ять взяв?
Тоді дивися - я,
Онде - в небі, я - хмаринкою здаля.
Я не сама!....
Це сонце - мариво хорошої погоди.
Я бачила це все колись давно.
Це просто сходи. Я йду з тобою. Зорі.
Так тихо-тихо,
Він, вона й воно.
І дивимось у небо -
Веселка, дощ і Ладо.
ПАУЗА
Стій  і не руш!
Затихла біль. Стій!
Ні крок назад,
Ні крок вперед, ні вбік.
Не руш.
Відпочивай,
Допоки зможеш,
Бо навіть біль
Тебе привабить знову.
Сама ти вийдеш з кола
До них,
Страждання -  бумеранг,
Відкинеш - а він верта до нас.

Завиє, як голодний звір, твій погляд
І сіткою зупинить серце.
Повір і визнай хоча б біль,
До іншого ти звикнеш скоро.
Борись - і переможеш!

Я сумую без тебе і за тобою
В тишині неприбраних кімнат.
Прислухаюся до кроків за стіною.
Музикою місячних сонат
І ліплю в уяві сокровенне,
Що душі лише бачити дано.
Навіть мить без тебе, як Вселенна,
Як печаллю вицвіле панно.

Не співатиму...
Сумно. Навколішки
Осінь розгублено
Снігом торочиться...
Тільки ген-ген,
Десь там, за обрієм,
В сонці полощеться
Під тінню вій
І скрипом воріт
Мій теплий світ..
Полетить...
Сумно вздогін
Він промовчить.
Бракуватиме слів.
Сніг.Тільки сніг.
Не співатиму.
Спроквола біліють
Обриси свята і мрій.
Я дожену,
Як розбілену днину,
В терпкій тиші.
Не співатиму,
Тільки ледь обрисом
Серцем затьохкаю.
І призову
Безіменно і безадресно.
Просто люблю.

От бачиш -- збирає вітер
Над містом хмару дощову.
От бачиш -- вогким повітрям
Жбурляє листя у траву.
От бачиш -- летить, мов доля,
Не знати, чи втрапить і як.
От бачиш -- немає сонця,
Лиш порохом куриться шлях.
От бачиш -- замерзли руки,
Мабуть, це осінь вже.
Не бачиш, а я сумую,
Що вітром між нас мете...

Кого  з нас треба вибачати?
Кому клясти, кого клясти?
Літає сизим димом птаха,
Служака мокрої весни!
Для чого світ цей розпинався?
Просив нас мить переплести
Із почуттям! Не обертайся
Й не прощайся. Усе - іди!

Цілий вік крок за кроком я йшла.
Поміж нами - не відстань, а прірва.
Ти повір, все життя, до самого кінця,
Я тобі буду вірна.
Мій подих, кожен порух  карбують зіниці.
І тиша, і місяць.
Не чекаю. Це сон мій,
Зриваються  птиці.
Я люблю, я так хочу любити!
Я більше не лечу метеликом до світла
Я не лечу!
Я більше не зведу ці руки вгору.
Я не зведу!
Я більше не прокинусь в ріднім домі.
Усе чуже!
Я більше не сховаю час в долонях.
Минуло все!
Не розумію Вас, а Ви - мене!
Нічого, й це колись мине...

Щось не так?
І ця думка знов тисне скроні.
Щось не так!
А от що - ти скажи, я ж тобі не бороню.
Я відверта!
Для мене до смерті
Ти - щастя!
А дерева
Шелестять,
Знов вкриваючи листям асфальти.
Я не вмію,
Не хочу шукати пригоди
І мрії!
Я волію
З тобою прожити життя чи загинуть
У хвилі!
Щастя - поруч,
Його не потрібно шукати.
Я кохаю
І вчуся коханню прощати.

І був знов день, і була ніч,
Як завчений напам'ять вірш,
Що прикипів до лона.
І знов вуста хапали біг,
Я словом човгала по римі,
А  він... стеріг...
І я чекала судну мить
Свята у свому беззаконні.
Лиш дощ змивав із пальців грифель,
І затирав сльозами очі,
Струмками освіживши лики,
Від часу вицвілі і кволі.
І знов хапалася за біль
Простоволоса і безгрішна,
Що гріхом полонила світ
Й розполовинила на вірші.
І був знов день, і була ніч,
Злітало листя по дорозі.
І моя вичовгана тінь
На паперовім чистім лоні.

Вона підняла слухавку:
"Алло! Так, можна..." --
"ТИ", --
"А вже так пізно?"
А я незчулась, як годину
Із мене чорну кров точили!
Я так кохаю, я
Єдина, чи ні?!!!
Десь у душі я все ж чекала,
Що світ не той, не буде зради!
І іншої мети.
А ти....
Пускаєш морок у світи...

Це сердце, що окрилене літає,
Нехай впаде.
Я так кохаю!
Померти,
Хробаками зжерти те серце!...
Я ненавиджу себе за те,
Що так відверто
Готова вмери і воскреснути!
Заради слова,
Чи ходи,
Чи звуку
Я зникну. 
Хай вмирають серця муки!
Ненавиджу!
Люблю!
І Бог з тобою.
Я не прийду сьогодні.
Завтра буде млою.

Не мрій над затишним проваллям!
Над прірвою у чоловічий зріст!
Не мрій! Літать неважко,
А падати трохи болить...

Я не хочу тебе забувати
І, як літо, іти в нікуди.
Кожен день лічить наші втрати,
Б'ються  в ґрати хвилини німі.
Я не  хочу, а може, не треба,
Ще секунду , хвилину, ще мить,
Хай живуть сонця промені в небі,
Бо так солодко серце щемить...
Цілий вік є, щоб слово сказати.
Ціла ніч, аби зірку знайти.
Все життя, щоб навчитись кохати
І у серці тепло берегти.

КРАПКА
Не спіши ставити крапку.
Подумай!
Може, це слово іще не останнє.
Задумай
Синього птаха між цими рядками.
Голос ворона йому не личить,
Жонглюй, як вітер листям,
І підпишись: "Не ворог".

НЕ ВМИРАЙ
Як тінь хреста досягне твого серця -
І ти станеш його тінню,
Зітлілою на спомини.
Коли шукатимеш слово,
Згадавши про вечір, який щойно подарував самотності,
Аби відчути смак ранку на обрії.
І змінити щось вже надто важко.
А душу вже не повернеш!

На все свій час!
Це істина проста, яка керує світом.
На все свій час!
І дороге життя
Лише на вістрі списа!
На все свій час, і кожному своє:
Хтось рай пізнає на землі,
Хтось в пекло радість понесе.
На все свій час, і кожному своє!
Прицілюйся і лиш тоді стріляй,
Одна помилка - і всьому світу край.

Годинник відбив своє.
А думка рахує далі...
Скільки уже  разів
Кукало серце ночами.
Скільки разів, мов міль,
Мене обдирала зверхність
Вивісок, мрій, людей
В бридкій красоті круговерті.
Скільки разів ставав
Лак на душі прозорим,
А безліч помпезних слів
Зливалися в екс-монологи.
Скільки разів від гостей
Змітала лиш купку бруду.
Скільки разів і сама
Лукавила з кращим другом.
Годинник відбив своє.
А думка рахує далі.
Скільки уже разів
Не спиться чомусь ночами.

То був парад --
Лихий і безупинний,
В яскравих масках,  без надмірних вад.
То був парад,
І я його частина,
Хоч часом й озиралася назад.
Але саме по собі нишкло сонце.
Згорали дні, і попіл зітлівав.
Вогонь не грів, а спалював долоні,
На чорний взір він сумом осідав.
Ми пішки йшли до біса чи до неба,
Не відчуваючи під стопами землі.
Ми мовчки йшли, без натяків і лету
До смерті у житті.

А висихають навіть квіти,
Навколішки струсивши пил.
Безбарвним силуетом лету
І бідністю великих слів.
Можна засушити листя
У книжці улюбленого автора --
І тоді воно буде пахнути йодом.
Зойком спроквола розкинеться ніч.
Я малюю розбите серце.
Чайник кипить.
Я кавою рятую настрій,
Гойдаючись чадним димом.
Я теж отрута!

Іноді треба вміти складати думку конвертиком
Без зворотної адреси.
І посилати до неба чи до чорта!
Аби тільки віддати...

А дзеркало віддасть мені автопортрет.
Внизу підпишу:
"Ногами ти муруєш світ,
А сонце - вище".
Антракт нарешті!
Яка ж виснажлива ця роль -
Їм посміхатись з честю.
В цій п'єсі я  - король!
Під гримом вік ховаю,
Ніхто і не збагне,
Що красеню такому
Вже... 50 мине...
В життєвім каламбурі
Перерва - тільки мить.
Собою бути хочеш,
Але уже відвик.
Дзвінок, корона, трон.
Тримайся, мій король!

Вона промовчить. Вже занадто
Ця гра їй знайома!
І пафоси рук
У манежно застиглих жестах
Вінчалися квітами.
Занадто цей ранок нагадував ранок,
Занадто мовчанка ставала природна,
Занадто вона говорила...
Вона... ще боялася слів,
Оскаржених дійсністю  минулого.
І пафосу рук,
У театрально правильних жестах,
Виключно для...
Що вінчались букетиком квітів,
Вона промовчала,
Бо занадто
Багато сказала вже тиша:
І перед, і для,  і після...

Якщо весни ще немає у місті,
То вона просто на ринку -
У міцно зв'язаних  букетах першоцвіту.
І ціна на неї поки що дуже низька,
Не те, що на троянди!

Не було ніякого шторму,
Але корабель розбито!
Як завше - світило сонце
І квіти хитались тихо.
Шуміла весняна природа
Розбуджена і зігріта.
Яка інфантильна погода!
Але корабель розбито!
Не було ніякого шторму!
Не збилися такти хвиль.
І все так, як було завше,
Лишень корабель німий.
Секунда секунду спішила
Життя не спинялось на мент.
То, може, ніхто й не побачив,
Що корабель помер?

© Ірина Бжезінська

пʼятниця, березня 14, 2014

Ти пахнеш щастям

 


Ти пахнеш щастям… легким і примарним
Таким непевнем ще, як ця стрімка весна.
У ньому нотки смутку і чекання
І темні ночі і самотність дня.

В нім запах мрії з присмаком розлуки
Ще й обіцянок приторна нуга
Далеких берегів тужливі звуки
Й світанку нового палаюча зоря.

Там жар цілунків, доторки гарячі
Бажання шал й розчарування біль.
Ти пахнеш щастям… ніжним і тремтячим,
Дурманиш голову, як найміцніший хміль.

І хай сьогодні все буде насправді.
Буде як в казці … музика, свіча.
Не говори про завтра, бо по правді
Є лиш сьогодні. Зараз. Ти і я.

© Ірина Бжезінська

неділя, березня 09, 2014

Берегиня роду


Я у росі купала златі коси
Сушила їх по вітру навесні
Туманами ховалась у покосах
Я в полі, лісі...в  небі, на землі
 
Я вмію забирати й віддавати
Я вмію пробачати і клясти
Я вмію колисати і ... вбивати
Тримати зброю і плести вінки.
 
Моя любов терпка, як дика мята
А слово є незламним, як цей дуб
Мій обреріг - барвінок біля хати
Безмежна сила - твій незламний дух
 
Течуть річки і сосни рвуться вгору
Лунає у піснях припнутий сум...
Мені болить біда мого народу
Дзвенить й пече від канонади шум...
 
Я берегиня... сильна, мудра, світла
Я дух землі, я матір, я сестра.
Я до гостей є щира та привітна
До ворогів - нещадна і страшна.
 
Я жінка. Й кажу менше аніж знаю
Мовчу і молюсь. Поруч і навік
я - дух Землі, я - чари цього краю
Я - Берегиня й захищаю рід.

© Ірина Бжезінська

Шевченку...


Знову стогне Земля-мати
Під дулом москальським.
Знову час не пробачати,
А стоять за щастя.

За цю землю, що зростила
Та вивела в люди.
За батьків, за рідні діти
За діброви й луки.

За Карпати, Чорне море
За Дніпро з Дунаєм.
Не дала нам доля щастя...
То ми відшукаєм!

Відшукаєм, відвоюєм
Рідну свою хату.
Не дозволим грабувати
Москалям проклятим.

Не дозволимо топтати
Рідний сад та поле.
Бо живі на Україні
І слава, і воля!

Сильні руки, світлі думи
Та сміливе серце.
У козацькім славнім роду
Не бояться смерті!

Ми - громада, ми - родина!
Ми у рідній хаті!
Ми за свою Батьківщину
Встанем брат за брата.

Не поступимось, не зрадим
Шевченкове слово.
Залунає й в нашій хаті
Пісня гарна, нова!

© Ірина Бжезінська

пʼятниця, лютого 28, 2014

Присяга Україні


Ми лишились живі
Ми в боргу перед тими, хто гинув
За вітчизну свою
За твою і мою Україну
 
Ми в боргу перед тими, хто вбитий
Хто згорів в профспілках, хто лишився без батька
Без сина...
Ми в боргу перед тими
Хто стояв зі знаменами на барикадах
Хто в морози пішов на Грушевського
І без протигазу
Боронив нас від вбивчих гранат
І свавілля бандитсько-ментовського хламу.

Ми в боргу
Вони ж свій вже сповна заплатили
За свободу від гніту віддавши здоровя й життя
Не забудем ці дні... не забудем ці нові могили
І присягу, що кров'ю полита була.

© Ірина Бжезінська

пʼятниця, лютого 21, 2014

Я бачив смерть




Я бачив смерть… Від снайперської кулі
Упав й навік затих мій друг і брат…
Спинилась мить між завтра і минулим
Шумів й свистів навкруг смертельний град

Спинився крик у висохшому роті
Спинились сльози в втомлених очах
Спинилось серце… лиш лунали кроки
А хлопці падали … і падали навзнак

Страшний був ранок…постріли прицільні
Сміливі вчинки і незламний дух
Десятки вбитих … та ряди знов щільні
Тут кожен патріот і кожен – друг

Ми стоїмо, бо нація -  єдина
Ми боремось, бо досить нас гнобить
Ми українці, й в цьому наша сила
Держава наша вільно мусить жить!

Хвилина тиші в пам'ять про героїв
Їх заповіт був нам, він у серцях
Вони життя віддали за  свободу
Щоб ми могли нову весну стрічать!

Я бачив смерть … і знаю як вмирали
За Україну з прапором в руках
Їх чисті душі моляться над нами
А ми їх завжди будем памятать.  

Слава героям! Вічна пам"ять!

© Ірина Бжезінська

понеділок, лютого 17, 2014

Кохання


Ой кохання, ой кохання
Диво чи омана
Чи до неба чи до біса
Чи брехня, чи правда
 
Про кохання пісню небу
Посилало птацтво
І цвіли навкруг лілеї
І чекали щастя

Про кохання гомоніли
Високі смереки
Голки землю устилали
Й ховали від спеки

Про кохання шепотіли
У гаю тополі
Гіллям пили чисті роси
Та цвіли, мов доля

Доля моя, доля моя
Дівочії сльози
Розлетиться цвіт по світу
Чи прийдуть морози

Про кохання та про тугу
Про козацьку долю
Дуб мовчав і з ним мовчали
Верби й осокори

Ліс гудів, палало сонце
Розривалось серце
Вяли квіти.. серед віття
Не має безсмертя

І у лісі і у долі
Є край, є початок
Лиш кохання буде вічно
Десь отут блукати.

© Ірина Бжезінська