Ех, проспали браття...ой, недогляділи..

 

Ех, проспали браття

Ой, недогляділи...

Аж у саму хату

Ворогів пустили!

Та й таких що в очі

Говорити вміють.

Та насправді хочуть

Лиш скарби земнії.

Ворогів тутешніх,

Ворогів підступних.

Без вагань Вітчизні

Наплюють у душу.

Ех, проспали браття

Ох, недогляділи..

Лихо та напасті...

Сіяли могили...

Влада патріотів

На війну, в котли!

Лиш би не під боком...
Хоч би не вони!

Багатіє влада

На крові дітей!

На показ - поплаче...

Відвернеться - рже

Як вдалося знову

Обдурити всіх

І собі - мільйони

А повістки - їх!

Що ж то в нас за доля

Хто ж то так зурочив

Що ми самі своїх

Звести з світу хочем?

Що з поміж народу

Хто розумний-дома

А хто ніц не вартий

Пнеться вище в гору.

Щодень панахиди

А вони крадуть

Там не їхні діти...

Ось у чому суть!

Ех, проспали браття

Ох, недогляділи..

Але годі, варто

Підіймать країну!

За отих сиріток

Вдів, зчорнілих з горя..

Матерів, що діток

В прапорі хоронять...

Браття мої, браття

Сестри, сестри мої!

Станем круг багаття

Пом'янем героїв.

А тоді рушаймо

Бо не буде ладу

Доки в нашій хаті

Верховодить панство.

На своєму серці

Цю змію приспали!

Але мряка-туман

Із очей нам впали.

Не сидіть по хатах

А дзвоніть у дзвони...

Аби Україну

Визволить з полону!

© Ірина Бжезінська

Усе ще буде!

Ти обіцяєш: все ще буде

Лиш почекай, лиш почекай...

А потім тиша...як приблуда

Як мара суну... й не питай

Чи їм, чи сплю...Війна війною

Й так кожен день, так кожну ніч

Чекаю...Вірю.... і до болю

Кусаю губи...Цьогоріч

Усе змінилося невчасно

Дочасно літо відцвіло

Вже не курю по пачці...часто

Хворію. Знов не повезло.

Та то усе дурниці, знаю

Просто ця відстань і цей час

І так не просто...та чекаю

Усе ще буде...буде в нас!

© Ірина Бжезінська

Дощ

Ридала ніч, сіріє ранок

Як кошенятко у кутку...

А літо? Ніби і не стало

Скотилось на ніц у траву.

Так і незчулося, пропало

На зараз светр - саме те.

Ще може кілька днів зопалу

Нам сонце лише.... та й усе.

Хоча, признатися по правді

Жалила спека, аж не сплю...

А може й краще - дощ прокапав

Я осінь також полюблю.

© Ірина Бжезінська

На завтра...

 

Дні відкорковуємо, п'ємо залпом

А потім тару кидаєм в траву...

І випито вже стільки, що аж страшно

Світає...

Буде нове рандеву...

Та нова порція кориці, перцю, кмину

Снігів терпких, палаючих пустель

Злих поглядів позаочі у спину...

А як ж манить блакиті акварель!

Як ж хочеться спинитися у часі

Застигнути у миті, наче птах

Майнути ввись,  не падати у страсі

А лиш летіть... як ми тоді, колись...

Дні відкорковуємо, п'ємо залпом

Та спрага душу гаряче пече...

П'янить кохання... планами на завтра...

А завтра може раз, і утече...

© Ірина Бжезінська

А люди мовчать...

А люди мовчать...як завше, за звичаєм...просто, звичайно

А люди мовчать, чомусь не лякає іх крик?

Комусь зараз важко, і лячно і, може, востаннє

Він кличе на поміч... О, люде глухий, схаменись!

Ну скільки іще тобі треба і крові і болі?

Скількох ще віддаш на поталу своім ворогам?

Чому заховався в своіх позолочених храмах

Все просиш когось, але сам ти, чому не здолав?

Чому не пішов в бій за правду, за волю, за небо

Яке над землею щоденно колише гаї?

Чому обговорюєш всіх та печешся лиш тільки про себе?

Збираєш у клуню земнії та тлінні скарби...

Чому серце стало наскрізно просякнуте льодом?

Байдужістю й спокоєм... Думаєш, все промине?

Чи може коли вже не стане довкола свободи

Й до тебе у хату те чорнеє горе прийде?

А люди мовчать... В кутках нарікають на долю

На землю, погоду, дороги, на ціни й бензин...

І поруч проходять повз вдів, повз сухі огорожі...

Не бачать ні сиріт, ні згорблених старістю спин...

© Ірина Бжезінська

Доля

Доле моя, доленька

Наче пліт хиткий

Річкою додолу

Гонить вітер злий

Гонить та розхитує

Ще й дощем січе

Далі що?- запитую

Ліс шумить й гуде...

Кряче ворон здалеку

Огорта туман

Пліт зносився на ніц вже

А землі - нема

Лиш вода холодная

Та негоди - дні

До кісток промокла вже

Не зігріть душі

Прямовисні урвища

Течія стрімка

Я до плоту тулюся

Але сил катма

Бачу лиш до обрію

Страхітливий шлях

Чи на зле, на добре є?

Тане ніч в зірках..

Доле моя, доленька

Наче пліт хиткий....


© Ірина Бжезінська

Любила Україну...я любила

 

Любила Україну...я любила

Барвистий край та світлий сум пісень

Пахучих квітів вітром гнані хмари

Пшеничний лан й короткий в праці день

Історії козацьких днів минулих

Карпатських гір натягнуту струну

Любила свят освячену годину

І вишиту одежу ...я люблю...

Але не можу далі так, не можу

Хоч кидайте камінням, - я скажу

І день на день якось безлико схожий

Ніби по колу, колом... згарищем ходжу

Знов гнобить люд свій пан, йому замало

Ланів, палаців, коней та машин

Що б ще йому так гарно смакувало?

Що б ще захтіти?  Подорож, фестин?

Чекають матері з війни синочка

І діти плачуть, стогне вся земля

Дружинам кожний день - немов Голгофа

Їх розпинають болі і нема

На те усе ні ради ні розради

І сум, і голод, і чорніє хрест

Але комусь того всього замало

Ще б трішки втяти... ще б хоча би верст...

Часом за ворога страшніші любі друзі

І той, хто ближче, швидше стрілить в нас

І та сама  моїй країні туга

І зрадників нових зове новий Парнас....

Як двічі обпечешся - на холодне дмуха.
Зброя поета - слово, жінки сила - почуття... 

Нас є багато..., але чути й слухати

Зовсім інакші діі... Інакшії слова.

© Ірина Бжезінська