Бракує віри…

Бракує віри…
Віри в чудеса,
В людей, в добро, у завтра, у майбутнє…
І  ниють рани
І гримить душа
Грозою розмітає все, оголюючи сутність…
Це не депресія, не вікова хандра,
Не примха панночки від нудності та волі…
Не сум, котрий з середини з’їдає…
Ця істина, як кістка стала в горлі...
Хто гарантує краще? А ніхто
Хто допоможе? Порятує? Може…
Все ж легше тим, хто вірить сліпо
Я ж покладаюся на досвід
Та свій розум.
Отак б заснути...місяці, роки
А потім в інший день відкрити очі…
Але це все лиш марення пусті
Життя ж кепкує, б’є …та потім ще й регоче
Із нас… із мене… з себе…з світу
Бракує віри…
Забагато змісту…

© Ірина Бжезінська

Поселився смуток....

Поселився смуток

У моїм саду

Похилились трави

Не знайти бджолу.

Поселився смуток

Край мого вікна

Всохли усі квіти

Птаство не співа.

Поселився смуток

Вже і не один

Напускає чутки

В мій самотній дім.

Загортає ранки

У тужливий спів

І мене, мов бранку

Не пускає в сни.

Поселився смуток

І не проженеш

Тільки він і слуха...

Тільки й з ним - живеш

Смутку, мій коточку

Смутку, світе мій

Знову на сорочку

Взір кладу кривий.

Знову за тим смутком

Та й не видно дня...

Поселився смуток...

Радість геть пішла....

© Ірина Бжезінська

Ось і все

Ось і все..тебе не має
Світ завмер, душа ридає
Як дитя
Наче вчора були разом
Боже, чим тебе образив
Що страждати заставляєш
Боже, як іі кохаю,
Де ж вона?

Справжній ангел, світле диво
Сенс мого життя, щасливим
Був...й ми були..були ми.
Поцілунки, що п'янили
Теплота обіймів щирих..
Чом минули? Розвели...

Мій роман на жаль дописаний уже
Знаю що була для мене над усе
Я збагнув закони світу й не прийняв
Цей страшний химерний дикий карнавал...
Жодну маску не одягну більше я
Лиш в коханні є найвищий сенс життя

© Ірина Бжезінська

Болючих слів колючий жмуток

Так хочеться покинути, забути

Розвіяти по вітру спомин-дим

Згубитися, не бачити, не чути

Забити звіра у собі. Забити ангела в собі.

Забитися в куток. не рухайте - не рушу.

Я хочу тиші. Хочу спокою і тиші.

Залишу все без жалю, без образ

І не дивись на те, що квітнуть вишні

Врожаю вже не буде. не чекай.

Звести курок, звести життя, звести як пляму....

болючих слів колючий жмуток....

© Ірина Бжезінська

А якщо...

А якщо…
Ти повернешся, а я тебе геть не впізнаю
Я прийду, але ти не впізнаєш мене
Все змінилось настільки, що часом я геть не встигаю
І ці зміни повсюду, і нас це також не мине…

А якщо…
Все змінилось назавжди, наскрізно, суцільно
Ми не ті, і не тими вже будем для всіх
Все б закинути, збути…але те нам не вийде, невільно
Як з цим жити? Чи зможу? А ти, ти би зміг?

А якщо…
Ми від втоми зупинимось, не схочем долати цю гору
Просто впадем на камінь, а далі – лиш Бог знає що…
Я в своїх почуттях як у скелі видовбую нору
І ховаюся там…  Зрозумій…те, для чого жила, зараз просто ніщо…

А якщо…
Ми забули все добре, смішне та солодке
Ми смакуємо втрати, і сіль нам смачніша за мед…
А якщо…
Сниться кров, і на пальцях липке щось та вогке
Кожен день – наче згарище чорних прикмет.

А якщо…
Це назавжди?
А якщо
Ми несправжні?
А якщо
Буде гірше?
А якщо
Брешуть вірші….

Обійми, пригорни
І не зводь барикади
У війни
Переможців немає,
всі втратили щось… щось, для когось, заради…

© Ірина Бжезінська

Не буде легко

Не було легше
Не буде легко
І знов не вперше
То рай то пекло.

Горять, палають
Міста та душі
Не замовкають
Слова байдужі.

Змінився ворог
Змінилась зброя
Знов б'є на сполох
Крута дорога.

Одвічні сили
І смертні люди
Знов у двобої
Ніде і всюди.

Не знаю правди
Не бачу цілі
Ніщо - назавжди
Ми - на прицілі.

І чорно-білі
Брунатно-сині
Червоно-чорні
У крові й слині.

Чому, за що це?
Ніхто не скаже...
На серці туга
Що не розважиш...

© Ірина Бжезінська

Обійми мене

Обійми мене, хоч у думках
Пригорнися у снах…міцно-міцно…
Залети у мій день, наче птах
І збуди моє заспане місто

Хай розквітнуть фіалки, бузок
І весною запахне довкола
Змиє бруд із доріг теплий дощ
Забринить птаства дикого соло…

Хочу сонця, кохання, тепла
Хочу спокою…Ти, більш нікого.
Розтрусилися на ніц слова
День новий… та нового нічого…

Для життя ця весна, для життя
Для весни оці дні, оці миті
Розкидає нам доля літа
В круговерті атак та гамбітів…

Обійми мене, хоч у думках
Пригорнися у снах…міцно-міцно…
Почуття – найвірніший маяк
Для душі ж кілометри  - не відстань?

© Ірина Бжезінська