Доля

Доле моя, доленька

Наче пліт хиткий

Річкою додолу

Гонить вітер злий

Гонить та розхитує

Ще й дощем січе

Далі що?- запитую

Ліс шумить й гуде...

Кряче ворон здалеку

Огорта туман

Пліт зносився на ніц вже

А землі - нема

Лиш вода холодная

Та негоди - дні

До кісток промокла вже

Не зігріть душі

Прямовисні урвища

Течія стрімка

Я до плоту тулюся

Але сил катма

Бачу лиш до обрію

Страхітливий шлях

Чи на зле, на добре є?

Тане ніч в зірках..

Доле моя, доленька

Наче пліт хиткий....


© Ірина Бжезінська

Любила Україну...я любила

 

Любила Україну...я любила

Барвистий край та світлий сум пісень

Пахучих квітів вітром гнані хмари

Пшеничний лан й короткий в праці день

Історії козацьких днів минулих

Карпатських гір натягнуту струну

Любила свят освячену годину

І вишиту одежу ...я люблю...

Але не можу далі так, не можу

Хоч кидайте камінням, - я скажу

І день на день якось безлико схожий

Ніби по колу, колом... згарищем ходжу

Знов гнобить люд свій пан, йому замало

Ланів, палаців, коней та машин

Що б ще йому так гарно смакувало?

Що б ще захтіти?  Подорож, фестин?

Чекають матері з війни синочка

І діти плачуть, стогне вся земля

Дружинам кожний день - немов Голгофа

Їх розпинають болі і нема

На те усе ні ради ні розради

І сум, і голод, і чорніє хрест

Але комусь того всього замало

Ще б трішки втяти... ще б хоча би верст...

Часом за ворога страшніші любі друзі

І той, хто ближче, швидше стрілить в нас

І та сама  моїй країні туга

І зрадників нових зове новий Парнас....

Як двічі обпечешся - на холодне дмуха.
Зброя поета - слово, жінки сила - почуття... 

Нас є багато..., але чути й слухати

Зовсім інакші діі... Інакшії слова.

© Ірина Бжезінська

Чекаю

Так важко...й що далі, то гірше

Війною просякнутий пил

Жбурляє мені в очі вітер

Нічого не бачу... Повір

Не цього чекала, не цього

Хотіла лиш тиші й тепла

Різдво у великій родині...

Все зникло...лишилась війна.

Й чекання наддовгі години

Й короткі дзвінки із АТО

Тривоги плетуть павутини

Висмокчують з мене нутро...

Новини...Там знову стріляють

Поранені, зниклі...чому?

Мій Боже, мій Боже, благаю

Й молитва летить у пітьму....

Коханий мій, рідний, єдиний

Я знаю, інакше не міг..

Ніхто із нас в цьому не винен

Але тут так важко, повір...

Я коротко. В мене все добре.

А доня гуляти пішла

Коли там відпустка, надовго?

Чекаю... вже й літо мина.

Ти там бережи себе, ладо

Герою мій, соколе мій

Вертайся скоріше - чекаєм

В нас стільки ще планів і мрій!

© Ірина Бжезінська

Бракує віри…

Бракує віри…
Віри в чудеса,
В людей, в добро, у завтра, у майбутнє…
І  ниють рани
І гримить душа
Грозою розмітає все, оголюючи сутність…
Це не депресія, не вікова хандра,
Не примха панночки від нудності та волі…
Не сум, котрий з середини з’їдає…
Ця істина, як кістка стала в горлі...
Хто гарантує краще? А ніхто
Хто допоможе? Порятує? Може…
Все ж легше тим, хто вірить сліпо
Я ж покладаюся на досвід
Та свій розум.
Отак б заснути...місяці, роки
А потім в інший день відкрити очі…
Але це все лиш марення пусті
Життя ж кепкує, б’є …та потім ще й регоче
Із нас… із мене… з себе…з світу
Бракує віри…
Забагато змісту…

© Ірина Бжезінська

Поселився смуток....

Поселився смуток

У моїм саду

Похилились трави

Не знайти бджолу.

Поселився смуток

Край мого вікна

Всохли усі квіти

Птаство не співа.

Поселився смуток

Вже і не один

Напускає чутки

В мій самотній дім.

Загортає ранки

У тужливий спів

І мене, мов бранку

Не пускає в сни.

Поселився смуток

І не проженеш

Тільки він і слуха...

Тільки й з ним - живеш

Смутку, мій коточку

Смутку, світе мій

Знову на сорочку

Взір кладу кривий.

Знову за тим смутком

Та й не видно дня...

Поселився смуток...

Радість геть пішла....

© Ірина Бжезінська

Ось і все

Ось і все..тебе не має
Світ завмер, душа ридає
Як дитя
Наче вчора були разом
Боже, чим тебе образив
Що страждати заставляєш
Боже, як іі кохаю,
Де ж вона?

Справжній ангел, світле диво
Сенс мого життя, щасливим
Був...й ми були..були ми.
Поцілунки, що п'янили
Теплота обіймів щирих..
Чом минули? Розвели...

Мій роман на жаль дописаний уже
Знаю що була для мене над усе
Я збагнув закони світу й не прийняв
Цей страшний химерний дикий карнавал...
Жодну маску не одягну більше я
Лиш в коханні є найвищий сенс життя

© Ірина Бжезінська

Болючих слів колючий жмуток

Так хочеться покинути, забути

Розвіяти по вітру спомин-дим

Згубитися, не бачити, не чути

Забити звіра у собі. Забити ангела в собі.

Забитися в куток. не рухайте - не рушу.

Я хочу тиші. Хочу спокою і тиші.

Залишу все без жалю, без образ

І не дивись на те, що квітнуть вишні

Врожаю вже не буде. не чекай.

Звести курок, звести життя, звести як пляму....

болючих слів колючий жмуток....

© Ірина Бжезінська