Як я втомилась від борні і перешкод!

Як я втомилась від борні і перешкод!

Втомилась йти, втомилася долати

Ці тьмяні дні серед пісків й болот

Коли не має віддиху і свята!

Чому ж судилося мені таке життя

Чому ж до мене доля не прихильна?

Чи навпаки – це моє підняття

Іти вперед, іти – бо горда й сильна!

Та часом спинюся і дивлюся навкруг.

Вслухаюсь в пустку, закриваю очі...

І хочеться мені у вирі смуг

Знайти себе, знайти своє, жіноче….

А мені б тебе просто кохати

А мені б тебе просто кохати

І тримати в обіймах своїх.

Але світ знов споруджує грати,

І не знаю як вийти із них.

Я б хотіла щовечір, щоранку,

Зустрічати із твоїм ім’ям.

Я для тебе і муза і бранка.

Але щастя судилось не нам.

І не нам наготоване ложе,

І не нам цей солодкий обід

Нас чекає лиш довга дорога,

Шлях важкий в спеку і голо лід.

А мені б тебе просто кохати!

А мені б лиш до тебе дійти!

Боже, дай мені сили не впасти!

Та дорогу цю гідно пройти!

Я не знаю що справжнє і щире

Я не знаю що справжнє і щире.

І не знаю я навіть себе…

От – лечу вже до тебе на крилах...

В мить наступну – шкодую про це…

Я не знаю тлумачень та знаків.

Не знаходжу прихований зміст.

Та як сумно – сідаю і плачу,

Як весела - й сміятись не гріх.

Але все ж коли йдеться про віру,

Віру в дружбу, стрімке почуття,

Я розгублена і кажу щиро, -

Я не знаю, не знаю життя.

Я не знаю тих слів, що потрібні.

Я не знаю, не знаю себе...

Я не чую душі голос срібний,

Коли бачу і чую тебе…

Я не змовчу!

Я не змовчу!

Не можу пройти поруч

Закривши очі й стиснувши вуста.

Я не змовчу!

Хочу власноруч

Цей камінь зрушити, щоб знов текла вода.

Вода, що принесе відраду й спокій.

Вода, що правду й істину в собі несе…

Так важко йти вперед, робити кроки

Та мушу, не чекаю,  інший не прийде….

Ненавиджу, коли не вірять правді!

Ненавиджу, коли шанують лжу!

Ненаджу, коли про інших судять

По- своєму, по собі! Не змовчу!

І не пробачу тих, що без поваги

Кидають людям чутки, як кістки…

Не поважатиму їх галасні ватаги

Повстану, не змовчу, навіть не жди!  

Хай буде все не легко. Різні сили!

Та я не страшусь, не тікаю, не скавчу!

Бо справжню правду – їм не загасити!

Не потушить як кволую свічу!

Я не змовчу!

І хай міцне каміння

Перепинило правді бистрий біг

Я не змовчу!

І сила джерела одвічна

Проложить новий шлях, новий потік!

Молитва

Я хочу помолитися до Бога

За тих, хто йшов, не бачучи мети

Та просто йшов, поки веде дорога,

Допоки серце б’ється й може йти…

Я хочу помолитися до Бога

За тих, кому невідома пиха…

Й не має цілей вищих за свободу

Свободу – бути вільним від гріха.

Я хочу помолитися до Бога

За тих, хто жив, як Бог йому дає.

Благословляв щодень творіння Бога

Й примножував навкруг усе живе.

Молюсь за тих, хто понад все у світі

Поставив радість матері і сміх дитя

За тих, хто не боявся лихоліття

Й робив добро… я їх благословля!

Молюсь за тих, хто вміє поважати,

Хто має в серці світлі почуття

Хто вміє чути, бачити й прощати…

Хто поруч йшов усе моє життя…

Я хочу помолитися до Бога

За наш весь світ борні та перешкод

Світ протиріч, де все – це лиш нічого

Де є душа, а у душі є Бог…

Так важко...

Так важко повірити в чудо,

Коли не у казці живеш.

Так важко пустити у душу,

Коли злість людська є без меж.

Так важко сказати всю правду,

Коли не цінують її.

Так важко поставити крапку,

Або проказати «Прости».

Так важко підтримати друга,

Коли так бракує нам слів.

Так важко прожити розлуку,

Як серце горить у вогні.

Так важко почути благання,

Коли стільки бруду навкруг.

Так важко відчути кохання,

Й не знати – хто ворог, хто друг?

Спека

Десь йдуть дощі, а в нас – ані хмаринки

А в нас - ані краплинки не впаде.

Додолу втомлено зігнулися стеблинки

Та сонце спалює безжально все живе.

Ця спека тягнеться, вкриває, накриває…

Все задихається і душиться в жарі.

А сонце все палає і палає

Й проміння рясно посила сухій землі.

Десь йдуть дощі. А в нас суцільна спека

Лише піски та в порохах сади…

Що бачу я – і близько і далеко

Все гине й мучиться у спеку без води..