На завтра...

 

Дні відкорковуємо, п'ємо залпом

А потім тару кидаєм в траву...

І випито вже стільки, що аж страшно

Світає...

Буде нове рандеву...

Та нова порція кориці, перцю, кмину

Снігів терпких, палаючих пустель

Злих поглядів позаочі у спину...

А як ж манить блакиті акварель!

Як ж хочеться спинитися у часі

Застигнути у миті, наче птах

Майнути ввись,  не падати у страсі

А лиш летіть... як ми тоді, колись...

Дні відкорковуємо, п'ємо залпом

Та спрага душу гаряче пече...

П'янить кохання... планами на завтра...

А завтра може раз, і утече...

© Ірина Бжезінська

А люди мовчать...

А люди мовчать...як завше, за звичаєм...просто, звичайно

А люди мовчать, чомусь не лякає іх крик?

Комусь зараз важко, і лячно і, може, востаннє

Він кличе на поміч... О, люде глухий, схаменись!

Ну скільки іще тобі треба і крові і болі?

Скількох ще віддаш на поталу своім ворогам?

Чому заховався в своіх позолочених храмах

Все просиш когось, але сам ти, чому не здолав?

Чому не пішов в бій за правду, за волю, за небо

Яке над землею щоденно колише гаї?

Чому обговорюєш всіх та печешся лиш тільки про себе?

Збираєш у клуню земнії та тлінні скарби...

Чому серце стало наскрізно просякнуте льодом?

Байдужістю й спокоєм... Думаєш, все промине?

Чи може коли вже не стане довкола свободи

Й до тебе у хату те чорнеє горе прийде?

А люди мовчать... В кутках нарікають на долю

На землю, погоду, дороги, на ціни й бензин...

І поруч проходять повз вдів, повз сухі огорожі...

Не бачать ні сиріт, ні згорблених старістю спин...

© Ірина Бжезінська

Доля

Доле моя, доленька

Наче пліт хиткий

Річкою додолу

Гонить вітер злий

Гонить та розхитує

Ще й дощем січе

Далі що?- запитую

Ліс шумить й гуде...

Кряче ворон здалеку

Огорта туман

Пліт зносився на ніц вже

А землі - нема

Лиш вода холодная

Та негоди - дні

До кісток промокла вже

Не зігріть душі

Прямовисні урвища

Течія стрімка

Я до плоту тулюся

Але сил катма

Бачу лиш до обрію

Страхітливий шлях

Чи на зле, на добре є?

Тане ніч в зірках..

Доле моя, доленька

Наче пліт хиткий....


© Ірина Бжезінська

Любила Україну...я любила

 

Любила Україну...я любила

Барвистий край та світлий сум пісень

Пахучих квітів вітром гнані хмари

Пшеничний лан й короткий в праці день

Історії козацьких днів минулих

Карпатських гір натягнуту струну

Любила свят освячену годину

І вишиту одежу ...я люблю...

Але не можу далі так, не можу

Хоч кидайте камінням, - я скажу

І день на день якось безлико схожий

Ніби по колу, колом... згарищем ходжу

Знов гнобить люд свій пан, йому замало

Ланів, палаців, коней та машин

Що б ще йому так гарно смакувало?

Що б ще захтіти?  Подорож, фестин?

Чекають матері з війни синочка

І діти плачуть, стогне вся земля

Дружинам кожний день - немов Голгофа

Їх розпинають болі і нема

На те усе ні ради ні розради

І сум, і голод, і чорніє хрест

Але комусь того всього замало

Ще б трішки втяти... ще б хоча би верст...

Часом за ворога страшніші любі друзі

І той, хто ближче, швидше стрілить в нас

І та сама  моїй країні туга

І зрадників нових зове новий Парнас....

Як двічі обпечешся - на холодне дмуха.
Зброя поета - слово, жінки сила - почуття... 

Нас є багато..., але чути й слухати

Зовсім інакші діі... Інакшії слова.

© Ірина Бжезінська

Чекаю

Так важко...й що далі, то гірше

Війною просякнутий пил

Жбурляє мені в очі вітер

Нічого не бачу... Повір

Не цього чекала, не цього

Хотіла лиш тиші й тепла

Різдво у великій родині...

Все зникло...лишилась війна.

Й чекання наддовгі години

Й короткі дзвінки із АТО

Тривоги плетуть павутини

Висмокчують з мене нутро...

Новини...Там знову стріляють

Поранені, зниклі...чому?

Мій Боже, мій Боже, благаю

Й молитва летить у пітьму....

Коханий мій, рідний, єдиний

Я знаю, інакше не міг..

Ніхто із нас в цьому не винен

Але тут так важко, повір...

Я коротко. В мене все добре.

А доня гуляти пішла

Коли там відпустка, надовго?

Чекаю... вже й літо мина.

Ти там бережи себе, ладо

Герою мій, соколе мій

Вертайся скоріше - чекаєм

В нас стільки ще планів і мрій!

© Ірина Бжезінська

Бракує віри…

Бракує віри…
Віри в чудеса,
В людей, в добро, у завтра, у майбутнє…
І  ниють рани
І гримить душа
Грозою розмітає все, оголюючи сутність…
Це не депресія, не вікова хандра,
Не примха панночки від нудності та волі…
Не сум, котрий з середини з’їдає…
Ця істина, як кістка стала в горлі...
Хто гарантує краще? А ніхто
Хто допоможе? Порятує? Може…
Все ж легше тим, хто вірить сліпо
Я ж покладаюся на досвід
Та свій розум.
Отак б заснути...місяці, роки
А потім в інший день відкрити очі…
Але це все лиш марення пусті
Життя ж кепкує, б’є …та потім ще й регоче
Із нас… із мене… з себе…з світу
Бракує віри…
Забагато змісту…

© Ірина Бжезінська

Поселився смуток....

Поселився смуток

У моїм саду

Похилились трави

Не знайти бджолу.

Поселився смуток

Край мого вікна

Всохли усі квіти

Птаство не співа.

Поселився смуток

Вже і не один

Напускає чутки

В мій самотній дім.

Загортає ранки

У тужливий спів

І мене, мов бранку

Не пускає в сни.

Поселився смуток

І не проженеш

Тільки він і слуха...

Тільки й з ним - живеш

Смутку, мій коточку

Смутку, світе мій

Знову на сорочку

Взір кладу кривий.

Знову за тим смутком

Та й не видно дня...

Поселився смуток...

Радість геть пішла....

© Ірина Бжезінська